Connect with us

З життя

Непотрібна та забута

Published

on

— Я не візьму маму до себе, — грубо сказав Олексій. — В мене постійно відрядження, немає часу возитися з хворою старенькою. Та й що, якщо вона знову пожар чи затоплення влаштує? Хто за це відповідати буде?

— Я також не візьму, — нерішуче повторив старшому брату Василь, не турбуючись, що їхня мати зараз у сусідній кімнаті і може почути все. — Ірина мене вигонить, якщо я бабусю до себе заберу. Та й діти маленькі, ще налякаються її дивних вчинків.

— Тоді нехай Петро з Марією забирають, — рішуче заявив Олексій, ставлячи крапку в питанні. — А якщо відмовляться, то в інтернат відправимо.

Марія дивилася на двох своїх чоловіків, ледь стримуючи зростаюче розчарування. У їхніх голосах не було ані краплі співчуття, тільки дратівливість, ніби турбота про літню матір була для них тягарем.

— Що мовчиш? — вколола вона чоловіка ліктем. Їй не сподобалося, що Петро навіть не спробував змусити братів замовкнути, слухаючи їх жорстокі слова про матір. — Ти згоден забрати Анастасію Іванівну до нас?

— Ну а що робити, — розвів руками той. — Не залишати ж її тут.

Залишати свекруху одну в квартирі справді було небезпечно. Анастасії Іванівні нещодавно виповнилося 75 років, і її здоров’я сильно підводило. Вона постійно ходила по лікарях, кілька разів викликала швидку серед ночі. А в останні місяці почала втрачати пам’ять, робити нелогічні вчинки і плутати імена й дати.

Дізналися про це випадково. Кожного тижня сини навідували матір, перевіряли її і привозили продукти. Якось Петро, повернувшись додому, тривожно розповів дружині:

— Мама коту в миску наливала каву, а поряд поклала бутерброди з маслом! Це страшно… Що нам тепер робити?

Марія тоді зітхнула, передчуваючи початок труднощів. Вік не щадить нікого, але комусь пощастить більше, комусь менше. Свекруха, з милої й лагідної жінки, з якою Марія познайомилася 25 років тому, швидко перетворювалася на безпомічну людину.

Спочатку ще була надія, що хвороба не буде прогресувати так швидко. Анастасія Іванівна продовжувала жити сама й не скаржилася. Але одного дня Петро отримав дзвінок від Олексія — старший брат був у розпачі.

— Прийшов до матері, а по кухні таракани бігають! Ти ж на минулому тижні був у неї, чому не сказав?

— Я їх тоді не бачив, — виправдовувався Петро. — Їх тоді не було.

— А зараз є, ще більше розмножились! У неї там їжа розкидана по всіх кутах, — чоловік ненадовго замовк. — Нам треба вирішувати, що з нею робити. Бо я боюся, що вона всю квартиру захламує. Може, відвеземо в інтернат?

— Не поспішай, — злякався Петро. — Давай ще з Василем поговоримо.

— Я завтра знову поїду до неї, — попередив Олексій. — Хочу деякі речі забрати, поки вона їх не викинула або не віддала кому-небудь. Привозьте і ви, на місці розберемося.

Ось так троє братів і опинилися в квартирі у Анастасії Іванівни. А з Петром поїхала й Марія, щоб переконатися, що з свекрухою все добре. Раніше вони багато часу проводили разом: їздили на дачу, на південь і в санаторії, обмінювалися сімейними рецептами, дивилися й обговорювали ті ж самі серіали. А коли Марія була молодшою, часто зверталася за порадами до Анастасії Іванівни. Віддалилися вони лише останніми роками, коли потреба в постійному спілкуванні у обох жінок зменшилася.

Побачивши всіх своїх дітей разом, бабуся радо побігла на кухню готувати чай. Марія пішла за нею й вчасно побачила, як свекруха збирається включити електрочайник без води.

— Анастасіє Іванівно, давайте я вам допоможу, — терпляче сказала невістка.

— Ой, спасибі, Маріє, — розчулився старенька. — Така розумниця виросла! В класі, напевно, тільки п’ятірки отримуєш?

Марія не стала пояснювати, що її внучка вже давно закінчила школу й зараз навчається на п’ятому курсі, а просто перевела розмову на пейзаж за вікном. На кухню заглянув чоловік. Передавши Анастасію Іванівну в руки Петра, Марія повернулася до кімнати. Там Олексій з Василем відкривали дверцята шаф, оглядали полки й висували ящики.

— Ніде немає! — роздратовано сказав старший брат. — Чи перепрятала, чи з дому вивезла?

— Що шукаєте? — запитала Марія.

— Та різьблену шкатулку, — відповів Василь. — Там всі материні прикраси були. Кільця, золоті сережки…

— А ви, значить, вирішили їх собі забрати? — поцікавилася жінка. — Не соромно?

— Не лізь, — відмахнувся від неї Олексій. — Краще допомогла б шукати. Якщо ми ці прикраси продамо й поділимо гроші на всіх, то вийде багато. А старій вони вже не потрібні.

— Не потягне ж їх із собою в інший світ, — хмикнув Василь. — А нам з жінкою новий телевізор потрібен.

Марії стало гидко від цієї розмови, на неї накотило гірке відчайдення. Вона теж не була в захваті від хвороби свекрухи, але так відкрито сміятися з рідної матері й безсердечно обговорювати шкатулку їй би й у голову не прийшло. Сини зовсім не турбувались за здоров’я близької людини, їх хвилювали лише цінні речі.

Вечором всі роз’їхались по домівках. Анастасії Іванівні повідомили, що з наступного тижня вона житиме у Петра, а її кота забере до себе Василь. Бабуся, на диво, не заперечувала — навіть була рада, що залишиться з сином і невісткою. А Олексій вирішив викликати дезінсектора, щоб обробити квартиру від комах.

— Викину тут все, потім викликаю прибиральників і буду квартиру здавати, — пояснив він. — Не повинна ж вона стояти порожньою. Вона сюди вже точно не повернеться.

— Тільки гроші між нами всіма порівну поділи, — наказав Василь. — Мати ж наша спільна.

Так Анастасія Іванівна опинилася у Петра й Марії, де її поселили в кімнаті доньки-студентки, яка вже два роки жила з хлопцем. Присутність свекрухи в квартирі нагадала Марії про минулі часи. Коли Маша була маленькою, бабуся часто забирала її зі школи. І коли батьки приходили з роботи, уроки у дочки вже були зроблені. А влітку Маша з Анастасією Іванівною їхали на дачу на всі три місяці. Дочка досі з теплом згадує ті часи, коли вони з бабусею ходили на річку та в ліс по гриби й ягоди.

Тепер усе змінилося. Та стара Анастасія Іванівна повільно йшла, залишаючися лише в спогадах близьких. Вона не впізнавала Марію, плутала її то з Машею, то з Ірою — дружиною Василя. І щоразу Марія відчувала важкість на душі. Було боляче дивитися на людину, яка тебе не впізнавала й не пам’ятала спільні радісні й щасливі моменти.

— Я тут, — лагідно відповідала невістка, намагаючись приховати сльози в голосі, коли чула не своє ім’я.

Стараючись якось розважити свекруху, Марія включала їй серіали про любов — ті, що могли б відволікти стареньку. І та з інтересом стежила за розвитком подій між героями, поки не втомлювалась і не засинала в кріслі. Син з невісткою раділи, що бабуся не доставляє проблем, але раділи вони марно…

Через кілька днів Анастасія Іванівна зникла. Вийшла з дому рано вранці, поки всі спали, і не повернулася. В охопленому страху, з сильно б’ючим серцем, Петро з Марією кілька годин шукали стареньку по районі, але безуспішно.

Після дзвінка в поліцію їм повідомили, що бабуся опинилася в лікарні. Злочинцем була забута, але за допомогою добрих людей вона дісталася до найближчої лікарні, де її привели до тями й швидко оглянули.

Марія з Петром приїхали до лікарні, де їх зустріли медсестри з виглядом співчуття. Стара Анастасія Іванівна сиділа в палаті, замотана в ковдру, втративши всяку чіткість у погляді.

— Мамо, — тихо промовила Марія, заходячи до кімнати, — ми вже з Петром тебе знайшли. Як ти себе почуваєш?

Анастасія Іванівна, здавалось, не чула. Вона дивилась на них очима, в яких вже не було знайомого тепла і мудрості. Лише розгубленість і втрачена пам’ять.

— Хто ви? — запитала вона вкрай тихо, ледь розпізнавши рідних.

— Це твоя дочка, Марія, — пояснив Петро, але сама бабуся лише кивнула, не виказавши жодної реакції. Її слова все частіше ставали запитаннями, і з кожним днем вона втрачала здатність орієнтуватися в часі та просторі. Раніше вона чудово орієнтувалася в світі навколо себе, але тепер її розум поступово покидав.

Петро сів на край ліжка, поклавши руку на руку матері.

— Мамо, все буде добре, ми будемо з тобою. Ти більше не будеш одна, — обіцяв він, але в голосі відчувалася невпевненість. Адже вони розуміли, що такої підтримки було недостатньо, щоб повернути її до нормального життя.

Марія не витримала і розплакалася. Всі ці роки свекруха була для неї не тільки матір’ю чоловіка, а й подругою. А тепер залишалася лише тінь того, ким вона колись була. Кожна зустріч з бабусею приносила біль, адже її пам’ять була розірвана, і навіть обличчя своїх дітей вона не могла впізнати.

Але Марія не могла залишити її тут. Це була їхня родина, і вона відчувала відповідальність за те, щоб дати старенькій хоч якусь підтримку в ці останні роки життя. Вони з Петром вирішили забрати її до себе, намагатись забезпечити її максимальний комфорт, навіть якщо це означало жертвувати власним спокоєм.

Вони обговорили, як краще допомогти мамі, поставити правильний діагноз і знайти лікування. Проте, вже було зрозуміло, що традиційні методи вже не допоможуть. Єдиним виходом був догляд і підтримка в родині, де їй можна було б почуватися максимально спокійно й безпечно.

Всі рідні почали знову збиратися разом, а Марія витирала свої сльози. Вони мали допомогти матері хоч у чомусь — навіть якщо це означало поступитись власними інтересами і комфортом. Кожен день приносив нові труднощі, але вони були готові йти вперед. Більше не було сенсу шукати винних — це була реальність, яку вони повинні були прийняти і з якою мусили жити.

Вони разом — родина, і це мало значення. Марія обіцяла собі, що зробить усе можливе, щоб свекруха не відчувала себе самотньою і забутою. Вона була важливою частиною їхнього життя, і навіть у ці важкі часи її присутність мала значення.

Петро і Марія сиділи поруч з Анастасією Іванівною в лікарні, намагаючись не допустити жодної хвилини самотності у її житті, хоча б для того, щоб дати їй відчуття родинної теплоті й надії.

 

Click to comment

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

п'ятнадцять − чотирнадцять =

Також цікаво:

З життя18 хвилин ago

Мій син віддаляється, і я не знаю, коли він став мені чужим

“Син більше не хоче зі мною говорити… І я не знаю, в який момент він став для мене чужим. У...

З життя24 хвилини ago

Моя мама здала мою собаку в притулок потайки: «Краще мати дитину!»

Це сталося після п’яти років шлюбу. Ми з чоловіком вирішили трохи перепочити та поїхали в невелику відпустку в Карпати —...

З життя32 хвилини ago

«Я знайду сину кращу пару!» – сказала його мати, і я зрозуміла, що нам не судилося порозумітися.

«Нічого, ще встигну знайти синові нормальну дівчину!» — заявила свекруха. А я того дня зрозуміла, що між нами ніколи не...

З життя41 хвилина ago

Усе життя мене принижували, а тепер вимагають доглядати за хворою матір’ю

Мене принижували все життя, а тепер вимагають, щоб я доглядала за хворою матір’ю. Я, Соломія, була останньою дитиною у багатодітній...

З життя42 хвилини ago

«Свекруха сказала, що знайде сину кращу дружину, а я збагнула, що між нами ніколи не буде миру»

“Нічого, ще встигну знайти синові справжню дівчину!” — заявила свекруха. А я того дня зрозуміла: між нами ніколи вже не...

З життя50 хвилин ago

Зазнали принижень усе життя, а тепер від мене чекають допомоги нездужій матері

Мене принижували все життя, а тепер вимагають, щоб я доглядала за хворою матір’ю. Я, Соломія, була останньою та небажаною дитиною...

З життя52 хвилини ago

«Я отказалась переезжать на загородный участок и поддержала сына финансово»

Давно это было, ещё при моей памяти. Я — мать двоих сыновей, уже взрослых. Старший, Иван, давно обзавёлся семьёй, живёт...

З життя1 годину ago

Моя свекровь отправилась в больницу из-за сердца и вернулась с младенцем

Наверное, никогда не думала, что моя свекровь способна так удивить. Но обо всём по порядку. С Игорем мы вместе уже...