Сивина в бороду

— Павлику, як справи на роботі? Все добре?
— Нормально, як завжди.

— Павлику, а вечеряти ходімо? Вареники зліпила, як ти любиш.

— Не хочу, не голодний.

— Павле, ну чому ти так? Я чекала тебе, сама не сідала.

— Слухай, Марічко, ти що, дитина мала? Сама не поїси? Вже набридла!

— Павле, та не сердься…

— Павле, Павле! Слухати гидко! Мовчала б хоч раз. Ти ж душиш мене своїм “Павле”! Інша в мене є, розумієш? Іду я від тебе.

— Ідеш? Добре подумав? Але дороги назад немає. Повернення не буде.

— Не сподівайся.

Павло кинув брудні чоботи на порозі, дістав рюкзак і почав збирати речі. Марічка мовчала, стоячи біля дверей. Коли Павло пішов, залишивши на килимках чорні сліди, Марічка сіла посеред кухні, дивилася на плями й беззвучно плакала.

***
Павло йшов селом і думав. Чи правильно він робить? 25 років разом прожили. Син дорослий, військовий, далеко служить. Чи зрозуміє син? Але ж перегоріло все. Немає вже нічого, навіть поваги. Марічка мовчить, як мовчала завжди. Хоч би раз накинулась, розбила щось. Але ні. А Стелла – зовсім інша. Молода, сучасна, зі сталевою хваткою. Ще й посада в неї хороша. З нею він почувається молодим. Ніяких тобі старих половичків і самоварів, жодних борщів чи вареників.

“Я молодець, що пішов. Тепер усе буде інакше,” — переконував себе Павло.

***
Марічка сиділа у кухні. Дивилася на половички, що більше не були їй радістю. “Нічого він не зрозумів,” — думала вона. Плями на доріжках – як відбитки на її серці. Згадувала ті часи, коли були молоді. Будували дім, мріяли про дерев’яну кухню, половички, самовар. Марічка була впевнена, що кухня поверне щастя. Але ні.

Павло був закоханий у Стеллу. Все село знало. А Марічка мовчала. Їй говорили: “Ти дурна! Терпи!” І вона терпіла.

***
Минуло кілька місяців. Павло повернувся до Марічки:

— Марічко, дім треба ділити.

— Нащо ділити? Пилкою чи сокирою?

— Маріє, ну подумай! Продамо його.

— Ні. Я чужим людям свій дім не віддам.

— Ну то й купуй мою частку.

— Добре. А куди я піду — не твоя справа.

Марічка продала частку Павла. Через тиждень сіла на автобус до райцентру. Їхала до сина. Там купила маленький будинок у передмісті.

***
Павло радів новій кухні. Стелла викинула все “старе барахло”. Кухня була яскравою, але чужою. Павло сумував за теплом дерев’яних меблів і чайником на самоварі.

Якось, відкривши шафу, він побачив порожнечу. Пакети з локшиною швидкого приготування… Ніякої крупи, ніяких запасів. Як у серці — пусто. Павло вийшов на ганок, сів і обхопив голову руками.

“Який же я дурень… Нічого вже не буде, як раніше,” — подумав він.

Все втрачено. І навіть проданий дім не поверне щастя, яке було з Марічкою.