З життя
Отчим знущався з нас із мамою, та не знав, що скоро я стану його начальником.

На нас із мамою знущався вітчим, але він не знав, що через місяць я стану його начальницею.
— Думаєш, твій блискучий автомобіль надасть тобі ваги? — Іван ледь підняв брову, дивлячись на Катерину крізь кришталеву вазу з фруктами. Його голос звучав, як скрип ножа по склу.
Людмила, розкладаючи фарфорові тарілки, завмерла на мить. Катерина помітила, як мати стисла край стола, ховаючи тремтіння в пальцях.
— А твої шовкові краватки не сховають порожнечу за накинутим блиском, — парирувала вона, зловивши погляд матері. По неділях вони все рідше сміялися за обідом. Замість сміху — натягнуті усмішки і погляди, що ковзають повз один одного.
Іван театрально розправив вузол на шиї, ніби правив корону. — Дорога, — звернувся він до Людмили, не зводячи очей з падчериці, — не подаси сіль? Ту саму, що дешевша за твій фірмовий латте з корицею.
Катерина мовчки підсунула солянку. Його пальці, що обхопили кришталь, нагадали їй лапи хижака, котрий обережно досліджує здобич. Три роки тому він здавався ідеалом — подарунки, компліменти, галантні жести. Але маска «ідеального чоловіка» тріснула, викривши жагу до контролю.
— Мамо, цей салат — шедевр! — спробувала вона порушити тишу, натягнуту як струна.
— Не дивно, — пирхнув Іван, відсуваючи тарілку. — Твоя мати хоч в кухні знадобилася. На відміну від кар’єристок, які забули, де їхнє місце.
Людмила потяглася за хлібом, і рукав її блузки сповз униз, оголюючи жовтуватий слід на зап’ясті. Катерина відчула, як у грудях закипає свинець.
—
На кухні, залитій вечірнім сонцем, дзвін посуду змішувався з ревом телевізора з вітальні.
— Це від шафи? — прошепотіла Катерина, вказуючи на синець.
— Я… зачепилася, — Людмила відвернулася до раковини, шкрябаючи ножем по бездоганно чистій тарілці.
— Зачепилася за чиїсь пальці?
Кроки, важкі й розмірені, змусили їх замовкнути. Іван заповнив собою дверний проріз, наче хмара перед грозою.
— Таємниці обговорюєте? — його усмішка була гостріша за лезо.
— Говорили про квартальний звіт, — збрехала Людмила, стискаючи край фартуха.
— Наша Катя тепер важлива птаха, — він наблизився, і Катерина відчула, як мати інстинктивно припала до стіни. — Тільки не забувай: тут головний — я.
Він пішов, залишивши після себе гулку тишу. Людмила витерла долонею щоку, змахуючи невидиму сльозу.
— Годі це терпіти, — Катерина обняла її, відчуваючи, як хрупкі материнські плечі. — Все зміниться.
— Вітаю з підвищенням, Катерино Іванівно! — секретарша поважливо простягнула папку.
Дівчина провела пальцем по тисненій напису на обкладинці: «Особові справи співробітників». Серце прискорено забилось, коли вона відкрила файл. Іван Степанович Котов. Тепер його доля залежала від її підпису.
У конференц-залі, насиченому ароматом свіжої кави й напругою, Катерина дозволила собі паузу. Десятки очей стежили за кожним рухом.
— Проект «Фенікс» затримується на два місяці, — її голос прозвучав чітко, як удар метронома. — Відповідальний — Іван Степанович.
Він сидів у останньому ряду, обличчя його поступово втрачало колір.
— Завтра чекаю пояснювальну. І план виправлень, — додала вона, зустрічаючись із його поглядом. У його очах читалося питання, яке він не наважувався промовити вголос.
«Тепер правила диктую я», — подумала Катерина, стримуючи усмішку. У кишені її піджака лежала фотографія — мати в парку, сміючись, як три роки тому. Вона дістане її, коли все закінчиться.
Він здригнувся, немов отримав ляпас:
— Це нереально! Потрібні додаткові розрахунки…
— Звіт про причини провалу і план виправлень. До дев’ятої ранку, — її голос звучав льодяною сталлю. — Або ви вважаєте себе нездатним виконати базові задачі?
Тихий сміх пройшов крізь ряди. У першому ряду стажер Сашко, якого Іван місяць тому змусив переробляти презентацію сім разів, відвернувся, приховуючи усмішку.
—
Двері в кабінет вибило з петель від його натиску. Катерина продовжувала гортати документи, не піднімаючи очей:
— Наступного разу — пишіть заяву про порушення субординації.
— Ти… спланувала все! — Його пальці вгрузли в спинку крісла, залишаючи вм’ятини на кожзамі.
— Ви говорите про моє підвищення? — Вона нарешті поглянула на нього, скрестивши руки на грудях. — Рада директорів цінує результат. А ваш відділ три квартали поспіль зривє терміни.
— Я не буду повзати перед тобою!
— Повзати не обов’язково. Достатньо працювати, — вона дістала з лотка бланк звільнення. — Або віддаєте перевагу «свободі»?
Його обличчя дьоргнулося. Іпотека, кредит на машину, новий Rolex — все це сплило в його очах за долю секунди.
— Сука… — прошипів він, розвертаючись до виходу.
— Іван Степанович! — Вона зупинила його на порозі. — Двері. Зачиніть. Ввічливо.
Скляна перегородка задрожала від удару. Катерина розвернула крісло до вікна, спостерігаючи, як унизу снують машинки-букашки. У кишені завібрував телефон:
«Він весь вечір щось бурмоче про помсту. Будь обережна, дочко»
«Спокійно, мамо. Просто життя вчить його смиренню»
—
Тижні потому офіс нагадував театр абсурду. Катерина грала роль ідеального керівника: бездоганна логіка, льодяна ввічливість, убивча ефективність. Для Івана це обернулося кошмаром у форматі 24/7.
Запізнення на 4 хвилини — догана при всьому відділі. Прострочений звіт — позбавлення премії. Його улюблений «проект Фортуна» тепер вимагав нічних чергувань над графіками, які він сам колись підписав.
— Катерино Іванівно, — зазирнула до неї стажерка Ліза, — правда, що ви… родичі?
— Чому питаєте?
— Раніше він всім кричав, а тепер… — дівчина кивнула в коридор, де Іван принижено просив секретаршу роздрукувати документи.
— Чоловіки часто змінюються, коли бачать наслідки своїх помилок, — відповіла Катерина, поправляючи рамку з фото. На знімку Людмила сміялася, обіймаючи її на випускному.
Тієї ночі, затримавшись до темноти, вона почула за дверима кулерної:
— Так, знову ця відьма! Ні, я не можу піти! Якщо я зараз… Що значить «сам дурень»?! Ти взагалі…
Катерина пройшла повз, каблуки вистукували дробом по підлозі. Дома його чекали холодна курка з супермаркету і ковдра на дивані — Людмила навчилася включати «сплячий режим» рівно о десятій.
Сідаючи в машину, вона зловила своє відображення в дзеркалі. Жорстка складка біля рота, погляд хижачки, висохла помада на губах — образ викликав тремтіння. На мить їй здалося, ніби в склі проступили його риси: та сама усмішка, ті самі зморшки гніву. Катерина різко увімкнула запалювання, глушачи навіювання ревом мотора. «Ні, — подумки промовила вона, виїжджаючи на пусту вулицю. — Я не стану ним. Просто даю урок. Найважливіший урок в його житті.»
Десь у далечині завила сирена. Вона додала швидкості, розчиняючись в ніч, як тінь відплати.
Вібруючий телефон вивів із задумів. Повідомлення від HR-директора:
«Атестаційна комісія завтра о 15:00. Першим — ваш улюблений підопічний.»
Катерина усміхнулася. Шахова дошка чекала нового ходу.
—
Два місяці систематичного тиску перетворили Івана на тінь. Він тремтів, як осиковий листок, на планерках, жував м’ятні таблетки пачками, але запах відчаю в’ївся у шкіру. Катерина методично руйнувала його кар’єру, але фінал настав раніше прогнозу.
Дзвінок від матері застав її в підземному паркінгу:
— Кате… він… — ридання заглушали слова, — він усе розгромив… кричить, що ти…
Гуркіт. Приглушений стогін.
Вона натиснула на газ до упора.
—
Двері в квартиру зяяли чорною пащею. З вітальні долинали крики:
— Ви… ляльководи! Думали, я не розумію?!
Катерина влетіла у кімнату. Уламки рамок вгрузали в килим, як скалки пам’яті. Мати припала до стіни, прикриваючи долонею криваву подряпину на щоці.
— Крок назад, — голос Катерини прозвучав як клацання затвора.
Іван розвернувся. Очі налилися кров’ю:
— О! Королева стерв’ятників! Прилетіла добити?
— Ти вже добив себе сам.
Вона простягнула телефон. На екрані — лист з вкладеннями:
— Досьє з твоїми «досягненнями». Відправлено в тридцять HR-агентств. Алкоголізм, зрив проектів, маніпуляції звітами…
Він намагався вирвати гаджет, але спіткнувся об вазу. Упав на коліна, немов маріонетка з витягнутими нитками.
— Сволоч… ти…
— Залишилося додати розділ про домашнього тирана. Зі свіжими фото, — вона клацнула камерою, знімаючи синець на обличчі матері.
Він завив, вчепившись в край дивана:
— Люд… прости… це все вона…
— Іди геть, — прошепотіла мати, глянувши в порожнечу. — Назавжди.
—
Ранкове сонце пестило спину крізь кухонне вікно. Катерина наливала в чашки етіопський мока. Млинці з малиновим джемом нагадували про часи, коли неділі пахли щастям.
— Юрист підготував документи на розлучення, — Людмила мнала серветку, ніби тісто. — Не занадто пізно?
— Запізно було мовчати, — відрізала Катерина. — Але ще не пізно почати жити.
Мати поглянула на неї з-під лоба:
— Ти стала… холодною. Як він.
— Ні. Я стала сильною. Сильної вистачило, аби зупинити того, хто вважав себе богом.
— Але якою ціною? — голос Людмили здригнувся. — Це як гасити пожежу бензином.
Донька підійшла до вікна. За склом прокльовувалися перші підсніжники.
— Ціна — твоя безпека. Його гординя. Мої ілюзії про справедливість.
Вона озирнулася, вловлюючи в повітрі аромат кави. Той самий, що пила в нічних чергуваннях, плануючи помсту.
— Він боявся викриття. Ти — самотності. Я — власної слабкості. Тепер страхи залишилися йому.
Людмила потяглася до її руки, але зупинилася, немов обпікаючись.
