Начальник хотів дати прибиральниці гроші для допомоги, але знайшов щось у її сумці.

Начальник хотів підкласти трохи грошей прибиральниці, щоб допомогти їй, але знайшов щось у її сумці.

Тимур помітив молоду прибиральницю, яка сиділа в кутку з мокрим від сліз обличчям.

«Вибачте, чи можу я допомогти? Що сталося? Хтось вас образив?» – тихо запитав він.

Дівчина здригнулася, швидко витерла сльози і відповіла:

«Вибачте за клопіт. Все гаразд.»

«Не варто вибачатися. Ви точно в порядку?» – з турботою продовжив Тимур.

«Так, вибачте, я повернуся до роботи,» – поспішно відповіла вона і швидко пішла.

Залишившись один, Тимур лише знизав плечима, подумавши, що без вогню немає диму. Дорогою в офіс він роздумував, як допомогти дівчині. Лише в офісі він підняв голову і усміхнувся: звісно ж, була Тетяна Єгорівна.

Тетяна Єгорівна вже давно працювала тут, підтримуючи порядок. Тимур знайшов її номер у записнику і зателефонував.

«Добрий день, Тетяно Єгорівно. Чи могли б ви зайти до мене в офіс за десять хвилин?»

Через деякий час Тетяна Єгорівна сиділа в його офісі, насолоджуючись чаєм.

«Може, я просто запросив вас на чай?» – жартував Тимур. «Чому ж начальник не може запросити прибиральницю на чай?»

Тетяна усміхнулася:

«Ой, перестаньте, Тимуре Олександровичу. Що ви хотіли дізнатися?»

«У мене до вас питання. Хто краще вас знає наших працівників?» – сказав він, готуючись до розмови. «Що ви думаєте про нову прибиральницю?»

«Дівчинка хороша. Працьовита. Життя її не балує, але вона не здається. У чому справа?» – запитала Тетяна Єгорівна.

«Я просто бачив її заплаканою. Питав, але вона втекла,» – пояснив Тимур.

Тетяна Єгорівна насупилася:

«Вона тут плакала. Я їй сказала, не звертай уваги на тих нафарбованих ляльок. У них, крім губ і вій, нічого немає. Соня все сприймає близько до серця.»

«Її тут образили?» – зацікавився Тимур. «Як так?»

«О, це почалось з моменту, коли вона тут з’явилася. Наші дівчата доглянуті, дорого вбрані, всі в косметиці. А Соня – не така, просто природно вродлива. Ось і нападають – з презирства до бідності, зневаги до слабкості. Невже з чоловіками не так? Якщо бачиш слабкість, просто знущаєшся для забави,» – пояснила Тетяна Єгорівна.

Тимур не любив інтриг на роботі, але раз вирішив все з’ясувати, запитав далі:

«І як вони її ображають?»

«Зовнішнім виглядом, одягом. Насміхаються, називають ‘королевою нетрищ’, ‘ослячою шкірою’. Немає модного взуття, одягу… Ось і все,» – відповіла Тетяна Єгорівна.

Тимур був здивований:

«У нашій команді з вищою освітою такі люди, як це можливо? Можливо, ви помиляєтеся?»

«Ні, я не помиляюся. Навіть попереджала Світлану: ‘заспокойся’. Ні, їм це здається занадто забавним,» – відверто відповіла Тетяна Єгорівна.

«А що з її життєвою ситуацією, вона дійсно так складна?» – запитав Тимур.

«Так, її мама хвора, а їй не дають інвалідності. Вона не може працювати, але потребує ліків. Соня робить, що може, щоб підтримати обох. Вона розумна, тільки часу на навчання немає,» – розповіла Тетяна Єгорівна. Тимур задумався: як можуть люди так себе поводити в сучасному світі? Він подякував Тетяні Єгорівні за інформацію і провів її до виходу, залишившись наодинці з думками про несправедливість, що іноді панує серед людей.

Після деяких роздумів Тимур вирішив втрутитися і спробувати змінити ситуацію. Він витягнув гаманець, дістав все, що мав, і попрямував до коридору, де помітив Соню та Тетяну Єгорівну, які прибирали великий зал.

Часу було вдосталь, а робота для прибиральниць — не з легких, тому Тимур тихо прокрався до їх підсобки. Сумка Соні одразу привернула його увагу. Відкривши її, він знайшов її гаманець, збираючись таємно підкласти туди гроші, щоб допомогти дівчині купити одяг. Якби він зробив це відкрито, вона могла б зніяковіти.

Він вже було готовий покласти купюри, але зупинився, коли побачив до болю знайомий золотий хрестик у гаманці. Він не міг опинитися у чужому гаманці! Тимур задумався.

Цей хрестик був унікальним: він колись належав його батькові. Події двадцятирічної давності раптово спливли в його пам’яті. Мати Тимура раптово захворіла, і її стан різко погіршувався. Десятирічний Тимур занепокоєно спостерігав, як батько, виснажений та стривожений, возить маму до лікарів, але лікування виявилося недостатнім.

Того ранку мати готувала сніданок. Здавалося, що їй стало краще, і Тимур подумав, що одужання близьке. Але вони навіть не встигли вийти з дому, коли мати раптом зблідла і знепритомніла. Батько, підхопивши її на руки, викрикнув:

«Швидше до машини, ми їдемо в лікарню!»

Тимур сів поруч з нею в машині, тримаючи її за руку, і тихенько плакав. Батько гнав так швидко, що всі навколо розбігалися, щоб дати дорогу. До міста було близько, і раптом, під час обгону, їхня машина зіткнулася з іншим авто.

Батько був впевнений, що встигне, але зустрічний водій, очевидно злякавшись, втратив керування і вилетів з дороги. Батько натиснув на гальма з викликом:

«Чорт!» Він не зачепив машину, але став причиною аварії — там машина перекинулася.

Батько обернувся та підійшов до перевернутого автомобіля.

Біля обочини, позираючи на тріснуте вітрове скло, Тимур помітив шестирічну дівчинку. Її мати на водійському сидінні була у крові. Тимур побачив, що дівчинка була майже неушкоджена, але жінка сильно постраждала. Батько витягнув незнайомку і застиг, дивлячись на неї. Кров текла по одній щоці, друга була чистою.

Раптом вона вчепилася у хрестик на шиї його батька, притиснувшись до нього, прошепотіла:

«Врятуйте мою доньку.»

Батько зробив крок назад:

«Я не можу,» закричав він, «моя жінка в машині вмирає.»

Він поспішив назад до машини, і вони погнали далі. Тимур просив:

«Тату, їх треба допомогти, хтось зупиниться, але ми повинні швидше дістатись до лікарні.»

Тимур зауважив, що на шиї його батька залишився лише фрагмент зношеного ланцюжка. Ситуація була страхітлива, і всю дорогу до лікарні хлопчик уявляв, що сталось з тією жінкою та її донькою.

Коли вони приїхали, було занадто пізно: лікар сказав, що серце його матері не витримало, її не стало. Життя розкололося на «до» і «після». І ось тепер Тимур знову звернувся до відлуння того минулого, тримаючи хрестик, що блищав лискучо, ніби завершуючи коло спогадів.

Протягом усього життя Тимур і його батько ніколи не обговорювали той фатальний випадок на дорозі. Спочатку Тимур намагався знайти інформацію про те, що сталося в новинах, але незабаром покинув ці безплідні спроби. Він так і не знайшов нічого.

Минуло тринадцять років з тих пір. Тимурів батько давно пішов на пенсію, багато подорожував і часто відвідував могилу дружини. Ніколи не одружився знову, хоч і був шанс.

Тимур став успішним бізнесменом, відомим у місті, людиною, яка намагалася стерти всі неприємні спогади…

Раптом хтось покликав його:

«Вибачте, що ви тут робите?»

Він різко обернувся і побачив Соню. Зрозумів, наскільки абсурдно він виглядає, тримаючи чужий гаманець.

«Вибач, Соня. Це може здатися дивним, але я хотів дати тобі бонус і не знав, як зробити простіше.» Він передав їй гроші, вибачився і поспіхом залишив підсобку.

Вдома Тимур роздумував кілька годин, перш ніж вирішив поговорити з батьком.

«Тату, нам треба поговорити,» – сказав він, сідаючи поруч з ним.

Олександр Кирилович підняв брову:

«Невже ти нарешті одружуєшся?»

«Ні, тату, не про це. Ти пам’ятаєш той день, коли ми везли маму до лікарні, і сталася аварія?»

Батько насупився:

«Я думав, ти не пам’ятаєш про це.»

«Ні, тату, я занадто добре пам’ятаю. Ми тоді не допомогли їм, а мама вмирала в машині.»

«Так, Тимуре. Але у нас не було вибору.»

«Ми навіть не викликали їм швидку. Тату, дівчина, яка була в тому авто, тепер працює у мене. Ми повинні допомогти.»

Батько заходився по кімнаті, а потім повернувся до сина:

«Чому ти впевнений, що це вона?»

Тимур розповів про події того дня.

«Ти думаєш, я не розмірковував про той день? У жінки були серйозні травми. Вона була приречена.»

«Вона вижила, але стала інвалідом. Її дочка несе все на своїх плечах, а їй лише дев’ятнадцять. Тату, ми повинні якось допомогти.»

Олександр Сергійович подивився на сина:

«Тимуре, незалежно від того, чи вона інвалід чи ні — це минуле. Ми не були винні. Невмілий водій не впорався з цим. Ми навіть не торкнулися їхньої машини.»

«Я розумію, але, тату, тут є шанс допомогти. Ти дійсно хочеш, щоб тебе все життя ненавиділи?» Тимур встав. «Я завжди поважав тебе, знав, що ти сильна людина. Зараз я більше розчарований, ніж тоді, адже тепер ти міг би виправити ситуацію.»

Він пішов, відчуваючи небачену печаль. Батько, якого він завжди поважав, тепер здавався чужим для нього.

Коли Соня прийшла в офіс, Тимур вперше зауважив її красу. Вона була дійсно чарівною, і працівники, напевно, просто їй заздрили.

«Сідай, Соню,» запропонував Тимур. «У нас з тобою буде довга розмова.»

Соня подивилась на нього тривожно:

«Я щось не так зробила?»

«Ні, все гаразд, сідай,» запевнив він її, поставивши перед нею чашку кави і сівши в крісло. «Соню, чому ти не поступила в університет?»

Вона лише знизала плечима:

«Поки не змогла. Мама сильно захворіла.»

«І що з твоєю мамою?» – запитав Тимур.

«Ми потрапили в аварію давно. Щось сталося з її хребтом,» почала пояснювати Соня. «Біль з’являвся після довгих прогулянок або стоянь, але тепер він постійний. Лікарі не можуть визначити, а ми не можемо дозволити собі хорошу клініку. Я збираю гроші. Крім роботи у вас, я ще працюю охоронцем і прибираю під’їзди. Доходи невеликі, але я стараюся.»

Тимур підійшов до вікна, цілком занурившись у думки:

«Отже, ця аварія стала причиною всіх ваших проблем?»

«Можна так сказати,» вона кивнула.

Тимур повернувся до крісла, але несподівано зазвучав телефон — це дзвонив батько. Він вибачився перед Сонею:

«Одну хвилинку, будь ласка.»

Голос батька звучав стривожено:

«Тимур, я зустрівся з нею. У нас була нормальна розмова. Зараз я організовую лікування для неї в нашій клініці. Її оглянуть наші найкращі спеціалісти. Вона виявилася дуже доброю жінкою і, здається, не носить злобу. Я все поясню пізніше.»

Тимур поглянув на Соню з широкою усмішкою:

«Соню, я хочу справді допомогти тобі. Я розберусь з твоїми справами в школі та допоможу фінансово.»

«Але я не можу вчитися, моя мама…» почала вона перечити.

«Твою маму вже спрямовано в чудову клініку. Мій батько це зробив,» відповів він, бачачи її широко відкриті очі.

«Але чому? З якої причини?» дівчина здивувалась.

Тимур потер обличчя руками:

«Я не знаю, як ти відреагуєш, але мушу сказати. Я був в тій обгінній машині. Мій батько був за кермом, а моя мама вмирала на задньому сидінні. Ми поспішали, вона була без свідомості.»

Соня подивилася на нього, обмірковуючи:

«То ось чому ви не допомогли?»

«Так, тоді батько був не в собі. Це не виправдання, але дай нам шанс допомогти зараз. Я зроблю все, щоб змінити твоє життя,» сказав він з гіркотою в голосі.

Він запропонував їй різні форми допомоги. Соня, приголомшена, вже біля дверей, обернулася:

«Я зрозуміла, що це мучило вас усе життя. Але, можливо, вашому батькові стане краще. Мама була недосвідчена за кермом, тому й сталася аварія. Вона тільки-що навчилась водити, але майже не їздила. Того дня хтось подзвонив їй і сказав, що тато розважається на стороні. Вона зірвалася, сіла за кермо, а я просто була з нею… Якщо не ви, хтось інший міг би її злякати,» закінчила вона і вийшла.

Тимур відчув наче тягар впав з його плечей: стало легше дихати. Він допоміг Соні, її мамі, і тепер його совість була чиста.

Через пів року Тимур знову прийшов до батька.

«Тату, нам треба поговорити,» заявив він.

«Що тепер?» – з острахом запитав батько.

«Цього разу я дійсно одружуюсь. Соня закінчує сесію, і ми подаємо заяву.»

Весільне свято відзначили всім офісом, на чолі з Тетяною Єгорівною. Мати Соні, після тривалої реабілітації, могла самостійно ходити і навіть трохи танцювала на святі.

Колишні офісні заздрісники не сміли підняти очі на Софію Сергіївну та начальника, вітаючи їх.