У пані більше немає грошей – зовсім немає.

На Катерині Михайлівні закінчилися гроші. Зовсім закінчилися. Гаманець був порожній, і навіть у кишеньці для дрібних монет дзвеніло лише кілька копійок по десять і п’ятдесят. Літня жінка зітхнула: якось доведеться витримати тиждень до пенсії. Сама якось проживе: є трохи вівсянки, гречки трохи, картопля залишилась, півпляшки олії стоїть. А от чим годувати Петрика?.. Петрик — це кіт, якого Катерина Михайлівна минулого року підібрала біля магазину. Хто покинув бідолашного на вірну смерть, жінка не знала, але пройти повз не змогла. Так і з’явився у неї пухнастий сожитель, який виріс у рудого красеня. Його точно не змусиш їсти вівсянку на воді…

Ні, зазвичай пенсії на місяць Катерині Михайлівні вистачало. Чи багато їм з Петриком треба? Але цього разу не розрахувала: сусідка з третього поверху попросила грошей у борг. Як тут відмовиш? Марину нещодавно чоловік залишив, дитина мала на руках, сама ще не працює… Жінка добра та поверне довг, у цьому Катерина Михайлівна не сумнівалась. Але й самої теж не було в кого позичити…

У цьому будинку Катерина нікого, окрім Марини, не знала. Переїхала вона сюди рік тому. І Петрика в нове житло, як годиться, першим впустила… У більшості квартир мешканці постійно змінювалися: одні з’їжджали, інші заїжджали. Де тут знайомитись? У кращому випадку кивали один одному, зустрічаючись у ліфті. Кілька квартир стояли порожні. А решта жителів дому більшість часу проводила на роботі або в дорозі, їм також було не до знайомств із сусідами…

У будинку, де Катерина Михайлівна жила раніше, все було інакше: вона знала всіх, і всі знали її. Прожила вона там майже сорок років! З багатьма сусідами ще й працювала в одній лікарні. І от на старості років довелося перебратися на околицю міста… Ех…

Попередню квартиру Катерина з чоловіком отримали, коли щойно народився син. Покійний Василь Кіндратович був хірургом від Бога — так говорили про нього всі, кому доводилося працювати поруч або ж випробувати на собі майстерність лікаря. В звичайній районній лікарні оперував він майже 38 років… А вона була там же медсестрою.

Не лише за лікарське майстерство поважали Василя Кіндратовича, а й за незвичайно добре серце. Нікому не міг відмовити: брався за найбезнадійніші випадки, коли від хворого відмовлялися всі інші лікарі, а потім сам піклувався про пацієнтів, довіряючи догляд за ними лише дружині. Бувало, годував з ложечки, підбадьорював, навіть перев’язки сам робив. І таки витягував людей ледь не з того світу!

Якось – Катерина Михайлівна добре запам’ятала той випадок – до відділення привезли чоловіка прямо з вулиці… Скільки ж той пролежав у парку, важко сказати, але на стіл до чоловіка потрапив майже бездиханним. Чоловік був не місцевим, приїхав до міста по справах. Пішов прогулятися і отримав удара по голові – хтось позарився на його гаманець, телефон і куртку.

Оперував тоді Василь майже дванадцять годин. Потім кілька днів і ночей провів у реанімації, поки пацієнт не почав приходити до тями… І виявилося, що вдома у Леоніда (так звали постраждалого) залишилась дочка-підліток. Виїжджаючи буквально на два дні, він попросив сусідку погледіти за дівчиною…

Василь Кіндратович сам особисто поїхав з села, де жив Леонід, привіз його дочку та поселив у своїй квартирі — до повного одужання батька. Тоді Таня жила у них три місяці, навіть до школи її Василь встиг вписати. Такий був увесь чоловік: якщо вже брався комусь допомагати, то робив це від душею і до кінця…

А от свого сина вони з Василем упустили… Проводячи більшість часу в лікарні, забезпечували Максима всім необхідним, перевіряли щоденник, інколи ходили на збори в школу. І не помітили, як із домашнього хлопчика син перетворився на цинічного і безпринципного юнака.

Навчатися Максим не захотів, в армію його не взяли через поганий зір. Вдень син спав, а ночі коротав за комп’ютерними іграми. І постійно потребував грошей, які не вважав за сором вимагати у батьків…

– Катю, кого ми з тобою виростили? – часом з сумом питав чоловік, дивлячись, як син з червоними після чергової безсонної ночі очима опустошує холодильник. – Кому в старості ми потрібні будемо?..

Катерина й сама думала про це. І розуміла, що підтримки від сина чекати нічого…

Так і вийшло…

65 років було Василю, коли у нього стався інсульт. Чоловік відновився, але оперувати більше не міг. Щоправда, роботу не залишив – ще кілька років працював у поліклініці на прийомах. А три роки тому його не стало… Прийшов додому з роботи, роздягнувся, сів на диван – і все. Серце зупинилося…

І тоді Катерина відчула повною мірою, що означає вираз “пекло на землі”… Максим просто з’їдав мати, вимагаючи грошей на свої ігри, проекти, які йому нібито будуть приносити прибуток, на новий комп’ютер і далі, далі, далі…

І без того скромні заощадження, які вдалося зібрати ще за життя чоловіка, швидко розтанули. А пенсії Катерини ледь вистачало на найнеобхідніше. Де вже тут виконувати всі забаганки Максима?..

Катерина намагалася вмовити сина, щоб він сам почав заробляти. Ці вмовляння лише злили Максима. І одного разу він підняв руку на матір…

Після цього Катерина Михайлівна зрозуміла, що в одній квартирі з сином жити не зможе.

Через знайомого ріелтора, колишнього пацієнта чоловіка, вдалося швидко продати їх “трьошку” в центрі за гарну ціну. На виручені гроші так само швидко купила дві однокімнатні квартири в спальних районах – собі й Максиму. І потекла у неї зовсім інша життя…

Катерина Михайлівна злегка струснула головою, мовби відганяючи сумні спогади. Так, минулим ситий не будеш… Треба щось вигадувати, щоб дотягнути цей тиждень до пенсії…

Жінка підійшла до книжкової шафи. Може, спробувати продати кілька книг? На вуличному ринку – вона бачила – старі книги постійно є в продажу.

Бібліотеку вони з чоловіком збирали все життя, але зараз вона вже навряд чи комусь знадобиться… Ось томик Шевченка. Прекрасне видання! Цю книгу Василі подарувала одна актриса, яку чоловік оперував після складного перелому ноги… Франко, Леся Українка, Тичина, Іван та Петро, Толстой… Катерина Михайлівна провела пальцем по строгим переплетенням, але так і не наважилася нічого вибрати…

“А якщо… продати шубу?” – промайнула раптова думка.

Жінка вийшла в передпокій, розкрила дверцята шафи, дбайливо вилучила упаковану в чохол каракулеву шубку…

У гардеробі Катерини Михайлівни це була єдина дорога річ. Шубу їй подарував чоловік на 45-ту річницю спільного життя, якраз незадовго до інсульту.

Тоді вони зайшли в невеличкий магазин, де продавали хутра та шкіру, щоб купити Василю дублянку. І виявилося, що власник магазинчика – теж колишній пацієнт чоловіка. Побачивши лікаря, той був невимовно радий. І запропонував на будь-яку річ казкову знижку. Чоловік відразу передумав купувати дублянку (“Я і в старій ще чудово ходитиму”) і запропонував Катерині вибрати собі шубу…

Вона довго ходила між рядами, боячись навіть уявити себе вбраною в цю красу… Врешті-решт, господар запропонував звернути увагу на каракулеве манто, попередньо заховавши цінник від погляду жінки. Катерина приміряла… І чоловік без вагань сказав: “Беремо! Буде тобі, Катю, подарунок на 45-ту річницю нашого весілля!”

Шубу цю Катерина так ні разу і не вдягла… Василь бурчав: “Ну що ти її б

ережеш? Носи, а то ще міль з’їсть. Один адже раз живемо! Хоч королевою походиш, в молодості-то такої можливості не було…”

Але Катерині було шкода надягати розкішну річ для звичайного походу до магазину. А більше вона нікуди й не ходила…

– Ну що, Петрику, – зітхнувши, мовила жінка, – пішла я добувати тобі гроші на м’ясо та рибку… Може, хоча б тисячу за моє хутро дадуть…

На невеличкому ринку було небагато людей. Рідкісні покупці зупинялися біля зацікавленого товару, торгувалися, або ж відразу витягували гаманці й швидко покидали торгівлю. Більшість із них підходили до столиків з книгами. Катерина, яка стояла на самому краю, тримала свою шубу в руках, сором’язливо опускала очі щоразу, як хто-небудь кидав на неї погляд.

“Даремно я з цим каракулем приплелася сюди… Треба було Шевченка брати”, – подумала вона…

Увагу Катерини привернуло припарковане неподалік авто. З нього вийшла молода жінка, показавшись Катерині смутно знайомою. Пробігла повз, жінка теж поспішила до столиків із книгами…

“Так, просвистала я, – знову з сумом подумала Катерина. – Залишиться, здається, мій Петрик сьогодні голодним”.

Зітхнувши, продавчиня почала складати свою шубу і упаковувати її в пакет…

– Катерина Михайлівна! Це ви?!!

Жінка здригнулася. На неї з подивом і одночасно з радістю дивилася та сама дама з авто:

– Ви не впізнали мене? Я Таня! Пам’ятаєте? Я у вас жила, коли тато після операції в лікарні лежав. Його Василь Кіндратович оперував!

– Танечка! Точно! То-то я дивлюся, обличчя знайоме! – здивувалась Катерина. – Як ти тут? Як тато?..

– Почекайте, Катерино Михайлівно, спочатку я, – перебила її Таня. – Я ж вас шукала! На квартиру вашу їздила, але там нові жильці, а адреси вашої вони не знають. Я і до лікарні ходила, там теж ніхто не зміг допомогти. Телефон дали, але номер не обслуговується… Що у вас сталося?..

Катерина Михайлівна зітхнула:

– Ой, Таня, довго розповідати… Василь Кіндратович помер, ти, напевно, вже знаєш… А одній мені без нього… Та що там казати, важко мені без чоловіка…

Сльози самі по собі полилися по щоках Катерини Михайлівни. Таня підскочила до неї, обійняла, притиснувши до себе худе тіло в старому поношеному пальті… Промовила:

– Так, звертайте свою торгівлю і поїхали до нас. Заперечення не приймаються! Тато буде дуже радий вас бачити!

Усміхнувшись, літня жінка пішла за молодою до машини…

Цього вечора сльози ще не раз виступали на очах Катерини Михайлівни… Вона плакала, коли з Леонідом та Танею згадували покійного Василя, коли згадувала про непрості стосунки з сином…

Таня розповіла, що вони з батьком переїхали до міста близько року тому. Їхній бізнес, який їм вдалося розширити після переїзду, приносив великі прибутки.

– Ми відкрили кілька меблевих магазинів, маємо своє невелике виробництво. Квартиру купили. Я одружена, чоловік зараз укладає контракт з новим постачальником. Тато живе з нами, – ділилася Таня з Катериною Михайлівною…

Час пролетів непомітно. Глянувши на годинник, жінка схаменулась:

– Та у мене ж там Петрик сидить один, голодний! А я так нічого й не купила йому!

Таня усміхнулася:

– Не переживайте, Катерино Михайлівно, не залишимо ми заголодати вашого підопічного. Зараз заїдемо в магазин, і доставлю вас додому, як королеву!

Жінка засоромилась:

– Та що ти, Танечко, перестань. Я потихеньку доберуся…

Таня подивилася прямо в очі Катерині Михайлівні:

– Моя хороша, я не для того вас шукала, щоб так ось просто відпустити. Ви з Василем Кіндратовичем зробили неможливе: повернули мені тата буквально з того світу! І мене прийняли, як рідну дочку, дбали про мене… Знаєте, я рано залишилась без мами. І часто уявляю, якою б вона була зараз… Ви на неї дуже схожі—своєю добротою, безкорисливістю… Я б хотіла стати вам дочкою, якщо ви не проти, звичайно. Тільки дозвольте мені бути поруч і хоч трохи розфарбувати ваше життя…

І Катерина Михайлівна, знову заплакала, уткнувшись у плече Тані. Леонід стояв поруч, теж потай витираючи сльози.

З квартири Катерина Михайлівна вийшла у своїй каракулевій шубі. Таня наполягла. Сідаючи в машину, жінка насправді відчувала себе королевою.

“Вася, дорогий мій чоловік, твоє добре серце і зараз допомагає мені, – думала вона. – Бачиш, як воно в житті-то виходить… Ти людині допоміг, тепер і я не самотня… І подарунок твій знадобився… Правий ти, рідний: один раз живемо…”.