З життя
Страх Лізи перед шлюбом із літнім вдівцем, якого вона не любила

Мачуха прекрасно розуміла, що Ольга не хотіла виходити заміж за вдовця, не тому що у нього була маленька донька, і не тому що був старший, а тому що вона його дуже боялася. Його пронизливий погляд проник в саму душу, від страху серце починало швидше битися, наче намагалося захиститися від стріл тих очей. Ольга опускала очі вниз і довго не підіймала, а коли піднімала, всі бачили, що вони наповнені сльозами. І ці сльози лавиною спадали по рум’яних від зніяковіння щоках. Руки тремтіли, і маленькі кулачки неначе хотіли відбитися від мачухи та нав’язаного нареченого.
Язик-зрадник, будь він проклятий, сказав: «Піду».
-Ну ось і порозумілися. В таку-то родину, до такого господаря, гріх не піти! Він же з першої дружини пилинки здував, вона ж була немічна, слабенька, все ходила, кашляла. Було, він три кроки — вона один. Зупиниться і дихає як паровоз, він її обіймає, втішає, не кричить, як твій батько, божевільний.
Коли вона вагітна ходила, то її у селі рідко бачили. Вона все лежала, а потім після пологів він ночами сам до дитини вставав, а вона зовсім згасала. Його мати так казала.
-А ти — молодецька, з силою і красою, тебе в красний куток посадить. Ти ладна, привчена до роботи, і веретено, і плуг у руках тримаєш. Гріх тебе за молодого видавати, бо у них характер ще вітряний, не сформований, дурниць накоїти можуть, а в цього все на виду, про нього все знаємо. Ось як тобі пощастило!
Самогонку я вижену, вечірку влаштуємо, а вдовцеві весілля не потрібне, нема чого покійну танцями гнівити. А посаг він велів не збирати, сказав, що хата повна чаша.
Іван одружився вперше з кохання, знаючи, що Марічка часто хворіла, була слабенька, та й мати його казала, що потрібна йому сильна жінка, а не слабенька, але не могли його переконати ні люди, ні його розум, тільки Марічку подавай і все.
По селу ходили чутки, що його зачарували, бо тільки зачарований може своє життя перетворити в лікарню, страждання, болі.
Лікарі казали, що у Марічки дуже слабкі легені, будь-яка застуда веде до запалення, до астми, а там хто знає, може й гірше.
Іван думав, що своєю любов’ю віджене смерть від дружини, буде лікувати її, доглядати, і недуг піде. Спочатку й справді після весілля все йшло добре. Щасливі, веселі молодята не могли натішитися своєму щастю.
Потім, коли Марічка завагітніла, ніби нутро її вивернуло, постійна слабкість в тілі, запаморочення, сонливість зробили її настільки слабкою, що вона не могла ані випрати, ані корову подоїти, навіть зачісувати свої шикарні довгі коси не могла.
Лікарі казали, що це токсикоз, от народить і зміцніє. Іван доглядав за Марічкою з любов’ю і без докорів. Мати його дорікала йому день і ніч за те, що привів у дім не господиню, а проблему. Іван захищав дружину, як яструб гніздо, і маму просив до них не приходити.
Народила Марічка дівчинку, і Іван сподівався, що сила, радість повернуться в родину. Так, щастя повернулося, але ненадовго. Якось застудилась, і не змогла зміцніти, а на очах танула.
Забрали її в лікарню, але лікар прямо сказав:
– У неї легені відмовляють.
Сказав по-простому, по-сільськи. Марічка знала, що їй залишилося мало, спочатку стримувалася і не показувала виду. Видавлювала з себе усмішку, яка більше нагадувала болісну гримасу, губи усміхались, а очі видавали біль і страх за завтрашній день, за дочку.
Наче погляд прощався і наказував запам’ятати її усміхненою, веселою. Її худоба з виступаючими ребрами на спині, впала груди, висохлі кисті рук, спущені худі плечі без слів говорили, що смерть ходить поруч і чекає останнього подиху своєї обраниці.
Передчуваючи свій відхід, Марічка попросила чоловіка вислухати її прохання.
– Не народився ще той, хто порушив би плани Бога. Наша любов втомилася боротися зі смертю, сил більше нема, та й я втомилася від болю, від думок. Я прошу у тебе пробачення, і у доньки також. Сама народжена для нещастя, і вас на страждання прирекла.
Іван взяв її гарячі руки в свої і почав цілувати. По важкому, уривчастому диханню зрозумів, що вона поспішає сказати щось важливе, він відчував, що жити їй залишилось кілька хвилин.
Вона уривками почала говорити про свою любов до них, про переживання за дочку, говорила захлинувшись, а потім перевела подих і повільно сказала:
– Одружись з Ольгою, вона буде доброю дружиною, ти хороший чоловік, батько, вона стане доброю матір’ю, бо сама багато пережила з мачухою, з зведеними сестрами, з п’яницею-батьком. Я знаю її життя, та й мама в їхньому домі буває, а у неї очі орлині, усе бачить наперед.
Ольга дуже лагідна, працелюбна, терпляча, донечці зла не зробить, тебе вона полюбить. Будь з нею, як із мною. Відносься до неї так, ніби я в її оболонці поруч з тобою. Прости мене за ці слова, але у мене не тільки легені чорні, але й душа почорніла від думок про дочку, а там сам дивись, твоя доля також Богом написана, як вирішиш, так і буде. Але запам’ятай, дочку не ображай, інакше прокляну з того світу. Останні слова вона вимовила повільно і виразно.
При цьому, що була сил у неї, стиснула руку чоловіка.
Іван плакав, і сльози заслонили образ дружини, він відчував по її диханню, як кохана йде. Ангельське, спокійне личко з усмішкою на губах дивилося в одну точку. Рука як і раніше стискала його руку.
Іван почав її цілувати з голови до ніг, при цьому жалібно стогнучи, обіцяв зробити все, як вона веліла. Ось тому після року з моменту смерті дружини прийшов свататися до Ольги.
Мачуху готувала свекруха Івана, вона теж бажала для своєї онуки доброї мами. Сама вона хворіла і боялася, що їй мало залишилося жити, і хотіла, щоб онука і зять влаштували своє життя.
Їй, як нікому, було відомо, через що пройшов її улюблений зять, і за його ставлення до її дочки вона була готова цілувати йому ноги і просити у Бога на колінах щастя для Івана.
Як в тумані пройшло сватання. Бачачи, як донечці важко без маминої уваги, та й йому важко без господині, вирішив виконати прохання дружини. Він заздалегідь почав придивлятися до Ольги і помітив, що вона дуже покірна, слухняна, красива і навіть чимось нагадує дружину. Така ж коса, така ж усмішка, така ж хода.
Порою йому хотілося підійти ближче і обійняти міцно, міцно, помовчати хвилину, уявляючи образ дружини. Сама Ольга не могла пояснити, чому вона погодилася вийти за Івана. Чи то набридло бути прислугою у мачухи, чи то набридло приводити п’яного батька додому і захищати його від нападок мачухи, чи втомилася від насмішок сестер, а може жаль за донькою Івана взяв гору?
Але як би там не було, давши згоду, вона зрозуміла, що очікує її ще одне випробування — це полюбити і закохати в себе Івана.
Після сватання Іван вирішив познайомити ближче дочку з Ольгою.
Марічка рідко виходила на вулицю, весь час була з дочкою. Кожної хвилини, та що там, кожної секунди вона захоплювалася Алінкою. Іноді, просипаючись вночі, чоловік бачив, як дружина, нахиляючись над дочкою, щось шепотіла, наче навчала, давала поради, як треба жити після її відходу.
Іван не міг без сліз думати про те, що говорила Марічка своєму маленькому шматочку серця. Алінка була домашньою дитиною, до чужих взагалі ніколи не підходила, у неї був татко, мама, бабуся і ще одна сварлива, незадоволена бабуся.
Іван привів Ольгу до свого дому, щоб вона подивилася на дочку, щоб побути разом без надто радісної мачухи, яка поводилася так, ніби нарешті зі двору ведуть корову, яка не дає молока.
Ольга сам на сам з Іваном здебільшого мовчала, але помітила, що він анітрохи не похмурий, а навпаки дуже ввічливий, уважний. Він відверто запитав у майбутньої дружини, що, якщо у неї є коханий, то він відійде вбік. Про прохання дружини він не сказав ані слова.
Дім Ольгу шокував своїм вбранням. Прекрасні меблі, зроблені власноруч, багато майстерно вишитих картин у дерев’яних ажурних рамах, вкритих лаком. Великі, світлі кімнати. Алінка, побачивши Ольгу, повелася дивно, вона не злякалася, а навпаки почала кокетувати.
Алінка винесла свої іграшки і почала просити Ольгу пограти з нею. При цьому намагалася доторкнутися ручкою до гості. Дивилася дуже цікавими очима і часом усміхалася. Ольга кілька разів у грі її обіймала і своєю рукою поправляла шикарне, як у мами, волосся.
— А давай я тобі зачіску зроблю, і будеш ти у мене як принцеса.
Іван спостерігав за їхніми іграми, за їхнім спілкуванням, і душа його плакала від радості.
Йому було страшно приводити Ольгу до хати, бо Алінка постійно питала про маму, постійно видивлялася вікно, ніби шукала її на вулиці, а коли хтось приходив у дім, то стрімголов зустрічала в надії, що нарешті повернулася мама.
Іван намагався їй все пояснити, але Алінці йшов четвертий рік, і її маленькому сердечку не потрібні були пояснення, їй потрібна була ніжна, добра мама.
Іван розумів, що при всьому бажанні його уваги, любові, обіймів ніколи не замінять материнських ніжних рук, материнської ласки, материнського душевного тепла.
Він розумів і боявся обдуритися в Ользі. Але побачивши, як Алінка кривиться, зібралася заплакати від того, що Ольга йде, то спокій огорнув Івана.
Алінка взяла Ольгу за руку і повела в свою кімнату, зняла покривало, ручками, як господиня, почала збивати подушки, від радості залізла на ліжко і почала стрибати до стелі.
Ольга згадала себе, як до них прийшла мачуха, як вона потім дорікала їй шматочком хліба, як ховала і таємно давала солодощі своїм дочкам, як била по руках за погано зроблену непосильну роботу, як завжди доношувала за її дочками латання сукні, як п’яного батька клали на підлогу, а у неї з жалю розривалося серце, і вона вкривала його своєю ковдрою. Згадала, як мачуха сказала, що першому зустрічному, як непотрібну скотину, вижене зі двору, згадала прокляття мачухи і з комом в горлі підійшла до Алінки.
Міцно, міцно обняла і прилягла з нею поруч. Уснула донечка міцним, щасливим сном. Іван з радості не знав, як поводитися з Ольгою. Чай пили і просто дивилися один на одного, усміхаючись. Ольгу він не відпустив додому.
Не відпусти і все!
Дружина повинна з чоловіком бути, а не йти туди, де її не чекають…
