З життя
Страх і шлюб: Ліза не бажала виходити заміж за старшого вдовця.

Мачуха чітко бачила, що Орися не хотіла виходити заміж за вдівця, і не через те, що у нього була маленька донька, і не тому, що був старший, а тому, що вона його сильно боялась. Його колкий погляд проникав до самого серця, і від страху серце починало швидше битись, ніби намагалось захиститись від цих стріл. Орися опускала очі додолу і довго не підіймала їх, а коли таки наважувалась, всі бачили, що вони наповнені сльозами. І ці сльози, наче лавина, котилися по рум’яним від сорому щоках. Руки тремтіли, а маленькі кулаки ніби хотіли захищатись від мачухи та обраного нею нареченого. Зрадливий язик, будь він проклятий, промовив: “Піду”.
-Ось і домовились. У такий дім, до такого господаря не піти – це гріх! Він же з першої дружини пилинки здував, була ж вона неуміха, слабка, завжди кахикала. Йдуть, бувало: він три кроки, вона один. Зупиниться і дихає, як паровоз, а він її обіймає, заспокоює, не крикне, як твій відійшлий батько.
Коли вона носила під серцем дитину, її майже ніхто ходячою не бачив. Усе лягала, а після народження він сам до дитини вставав, а вона зовсім виснажилась. Так говорила його мати.
-А ти кров з молоком, ти в нього в червоним кутку житимеш. Ладна, до всього привчена, і до коси, і до серпа, і прясти вмієш. Шкода за молодого тебе віддавати, в них ще характер гулящий, не усталений, дурощі покажуться. А в цього все відкрито, всі знають. Яка ж ти щаслива!
Самогонку вжену, вечерком посидимо, а вдівець і не хоче весілля, нема чого спочилу весільним шумом гнівити. Приданого велів не збирати, у домі повна чаша.
Іван уперше одружився з любові, хоча знав, що Катерина часто хворіла, була слабенька, і мама казала, що йому потрібна сильна жінка, а не неміч. Але ніхто не вмовив його, ні люди, ні власний розум, лише Катерину йому подавай. Ходили чутки по селу, що його заворожили, адже тільки заколдований вирішив би своє життя в лазарет перетворити, а навколо страждання і болі.
Лікарі казали, що у Катерини дуже слабкі легені, будь-яка застуда призводить до запалення, до астми, а там вже хто знає, може й гірше.
Іван вірив, що своєю любов’ю смерть від дружини відіб’є, буде піклуватися, хвороба мине. Напочатку, після одруження, все й справді було добре. Щасливі молодята раділи своєму щастю. Та коли Катерина завагітніла, ніби вивернуло її все нутро, постійна втома, запаморочення, сонливість. Стала такою слабкою, що нічого не могла зробити. Лікарі сказали, що такий токсикоз – народить, укріпиться. Іван з любов’ю піклувався про Катерину, не докоряючи. Мати картала його день і ніч, що привів у хату не господиню, а проблему. Іван стояв на захисті дружини, як костур за своє гніздо, і матір попросив до них не приходити.
Катерина народила доньку і Іван сподівався, що радість повернеться в сім’ю. Так, щастя повернулося, але ненадовго. Підстужена одного дня, Катерина не змогла зміцніти, а тільки танула на очах. Забрали її в лікарню, а лікар прямо сказав:
-У неї легені відмовляють.
Казав просто, по-селянськи. Катерина знала, що їй залишилось не багато, спершу трималася і не показувала вигляду. Здавлювала з себе усмішку, яка більше схожа на болісний виск, губи усміхалися, а очі видавали біль і страх за завтрашній день, за доньку.
Ніби погляд прощався та наказував запам’ятати її усміхненою, веселою. Її субтильність з реберцями, що витупають, увігнута груди, сухі кисті рук, опущені худі плечі без слів говорили, що смерть ходить поруч і чекає останнього видиху вибраної.
Відчуваючи свій близький кінець, Катерина попросила чоловіка вислухати її прохання.
-Ще не народився той, хто б змінив Божі плани. Наша любов стомилася боротися зі смертю, нема більше сил, та й я втомилася від болю, від думок. Я прошу у тебе прощення, і у доньки. Сама на горе народжена, і вас засудила на страждання.
Іван взяв її гарячі руки і почав цілувати. З важкого, переривчастого дихання зрозумів, що вона поспішає сказати щось важливе, відчував, що жити їй залишилось кілька хвилин. Вона плутано почала говорити про свою любов до них, про переживання за доньку, захлиналася своїми словами, а потім зітхнула і повільно промовила:
-Одружись з Орисею, вона буде доброю жінкою, ти хороший чоловік, батько, вона буде гарною матір’ю, бо сама натерпілася з мачухою, зведеними сестрами, п’яницею-батьком. Я ж знаю її життя, та й мама входила в їхній дім, адже її орлиний погляд бачить все. Дуже Орися ласкава, працьовита, терпляча, доньку не образить, тебе полюбить. Будь тільки з нею, як зі мною. Відносься до неї так, ніби я в її оболонці поруч з тобою. Прости мене за ці слова, у мене не тільки легені чорні, але й душа зотліла від дум за доньку, а там сам смотри, твоя доля теж Богом писана, як вирішиш, так і буде. Але запам’ятай, доньку не ображай, інакше прокляну з того світу. Останні слова вона мовила повільно і виразно.
Тримаючи останні сили, стиснула руку чоловіка.
Іван плакав, сльози заслоняли образ дружини, він відчував по її диханню, як люба іде. Ангельське, спокійне личко з усмішкою на губах дивилось в одну точку. Рука залишалася міцно стиснена.
Іван почав її цілувати з голови до ніг, причитаючи, прирікаючи, обіцяючи зробити все, як вона веліла. Тому після року від смерті дружини прийшов свататись до Орисі.
Мачуху підготувала теща Івана, вона також бажала хорошу матір для своєї онуки. Сама була хвора і боялася, що життя їй залишилось небагато, хотіла, щоб онука і зять налагодили своє життя.
Їй, як нікому, було відомо, через що пройшов її улюблений зять, і за його ставлення до її доньки готова була цілувати йому ноги і просити у Бога щастя для Івана.
Сватання пройшло, наче в тумані. Бачачи, як доньці важко без маминої уваги, а й йому важко без господині, вирішив виконати прохання дружини. Він заздалегідь почав приглядатись до Орисі і помітив, що вона дуже покірна, слухняна, красива і навіть чимось нагадує дружину. Така ж коса, така ж усмішка, така ж хода.
Іноді хотілось підійти ближче і міцно обійняти, помовчати хвилину, фантазуючи образ жінки. Сама Орися не могла пояснити, чому погодилась вийти за Івана. Чи то набридло бути прислугою мачухи, чи то втомилася тягти п’яного батька додому і захищати його від нападок мачухи, чи втомилась від глузувань сестер, а може було шкода доньку Івана?
Але як би там не було, давши згоду, вона зрозуміла, що їй належить ще одне випробування – навчитися любити Івана і завоювати його любов до себе.
Після сватання Іван вирішив ближче познайомити доньку з Орисею.
Катерина рідко виходила на вулицю, постійно була з донькою. Кожну хвилину, навіть секундами, милувалася своєю Оленкою. Іноді, прокинувшись вночі, чоловік бачив, як дружина, нахиляючись над донькою, щось шепотіла, ніби наставляла, радила, як потрібно жити після її відходу.
Іван не міг без сліз думати про те, що Катерина говорила своєму маленькому шматочку серця. Оленка була домашньою дитиною, до чужих взагалі ніколи не підходила, у неї був тато, мама, бабуся і ще одна сварлива, незадоволена бабка.
Іван привів Орисю у свій дім для того, щоб вона подивилась на доньку, щоб побути разом без занадто радісної мачухи, яка себе вела так, наче нарешті зі двору відводять корову, котра не дає молока.
Орися наодинці з Іваном здебільшого мовчала, але помітила, що він ані трохи не похмурий, а навпаки дуже ввічливий, уважний. Він відверто запитав у майбутньої дружини, якщо у неї є коханий, він відійде в сторону. Про прохання дружини він не сказав ні слова.
Будинок Орисю шокував своєю обробкою. Чудові меблі, виконані власноруч, багато майстерно вишитих картин у дерев’яних мереживних рамках, покритих лаком. Великі, світлі кімнати. Оленка, побачивши Орисю, повела себе дивно, вона не злякалася, а навпаки почала кокетувати.
Оленка винесла свої іграшки і стала просити Орисю пограти з нею. При цьому намагалася доторкнутися ручкою до гості. Дивилася дуже цікавими очима і іноді посміхалася. Орися кілька разів під час гри обіймала її і своєю рукою поправляла шикарне, як у мами, волосся.
— А давай, я тобі зачіску зроблю, і станеш у мене, як принцеса.
Іван спостерігав за їх іграми, за їх спілкуванням, і його душа заплакала від радості. Йому було страшно приводити Орисю додому, так як Оленка постійно питала про маму, постійно дивилася у вікно, наче виглядала її на вулиці, а коли хтось заходив у дім, то зразу бігла зустрічати з надією, що мама нарешті повернулася.
Іван намагався їй все пояснити, але Оленці йшов четвертий рік, і її маленькому серцю не потрібні були пояснення, їй потрібна була ніжна, добра матуся.
Іван усвідомлював, що при всьому бажанні його увага, його любов, його обійми ніколи не замінять маминої ніжної руки, материнської ласки, материнського душевого тепла. Він це розумів і боявся обманутись в Орисі. Але побачивши, як Оленка скривила ротик, зібралась заплакати, коли Орися йшла, то спокій охопив Івана.
Оленка взяла Орисю за руку і повела у свою кімнату, зняла покривало, ручками, як хазяйка, почала збивати подушки, від радості залізла на ліжко і почала підплигувати до стелі.
Орися згадала себе, як до них прийшла мачуха, як вона в подальшому дорікала шматком хліба, ховала і таємно давала ласощі своїм дочкам, била по руках за погано виконану непосильну роботу, як завжди доношувала штопані сукні за її дочками, як клали п’яного батька на підлогу, а у неї розривалась душа від жалю, і вона вкривала його своєю ковдрою. Згадала, як мачуха сказала, що першому зустрічному, наче непотрібну худобу, з двору зведе, згадала мачухині прокльони і з комом в горлі підійшла до Оленки.
Міцно, міцно обійняла і прилягла поруч. Заснула донечка міцним, щасливим сном. Іван від радості не знав, як поводитися з Орисею. Пили чай, просто дивились одна на одну, усміхалися. Орисю він не відпустив додому.
Не відпустив і все!
Дружина повинна бути з чоловіком, а не йти туди, де не чекають…
