Дівчинка та таємнича гостя в крихітній кімнаті

На маленьку Даринку, щоб її ніхто не помітив, спостерігала, як її тато заводив у її затишну кімнату літню жінку. Жінка була невисокого зросту і геть зморшкувата.

— Так, мамо, тут, звісно, не так просторо, як у тебе, але умови значно кращі: опалення центральне, вода є, не потрібно нікуди ходити й тягати відра, туалет теплий. А коли ми твій дім продамо й купимо собі квартиру більшу, то і тобі буде місце — виділимо окрему кімнату.

— Ой, а чому ж ліжечко таке маленьке? — голос старенької був тихий, але дуже добрий. — Я ж і зі своїм зростом туди не вміщуся…

— А! Це Даринки, твоєї внучки. Не хвилюйся, ми тобі з хлопцями інше ліжко принесемо, більше!

— Тоді зовсім місця не залишиться!

— А що ти бігати-пригати тут хочеш? Не малеча ж! — добродушно засміявся батько. — Нічого, якось помістимося!

— А Даринка — це…

— Так! — голос тата раптом став жорстким. — Дочка Полі.

— І твоя, — м’яко поправила старенька, зовсім не злякавшись суворого тону сина, і додала, — царство небесне Полінці.

Даринка інтуїтивно перехрестилася.

Мама була дуже красивою і доброю. Вона сильно любила свою доньку, Вероніку, яку назвала в честь улюбленої героїні одного з романів, що читала не відриваючись. Даринка пам’ятала, як мама раділа, коли приходив її улюблений, тато Вероніки, Петро. Тато також завжди був добрий і веселий. Дарував Даринці іграшки і садив її на коліна.

Але одного дня все це зруйнувалося. Мама не прокинулась. Даринка не розуміла, що відбувається. Чому всі плачуть і шкодують її. Чому тато ходить сумний і не звертає на неї уваги. Страшне слово «померла», яке вимовляв майже кожен, хто заходив до них додому, переслідувало Вероніку, хоча вона і не розуміла, що воно означає.

Потім вони довго їхали з батьком на машині. Тато мовчав і не відповідав на її питання. Нарешті він не витримав, зупинився.

— Мамочки більше нема, Даро! І не буде! Ти будеш жити зі мною і моєю сім’єю! У тебе є ще два брати.

Даринка трохи заспокоїлася. Але коли вони увійшли в квартиру до батька, їх зустріло пронизливе зойкання якоїсь змореної жінки:

— Навіщо мені твій робочок? Нагорав — сам і займайся! Не потрібно вішати на мене свого виродка!

Даринка стояла, втиснувшись у стіну. На зойки вийшли два хлопці однолітки, років дванадцяти. Вони недобре дивилися на дівчинку.

— Гей, ти хто? — спитав один з них. — Що за чучело?

Другий просто підійшов, взяв і забрав у неї сумку. Розстебнувши її, він вивалив вміст на підлогу.

— Так! Що тут у нас? Фу! Це якийсь мотлох! Ти його на смітнику зібрала чи що? — почав топтати речі дівчинки ногами.

Даринка закричала. На її крик прибігли тато з тієї жінкою, що голосила.

— Ось бачте! — знову заверещала дама. — Щойно зайшла до дому, одразу скандал вчинила. Чого кричиш, ненарошненька?

Даринка перевела перелякані, залиті сльозами очі на батька. Той, окинувши ситуацію оком, холодно кинув:

— Марш у кімнату! А ти, — звернувся до Даринки, — йди за мною!

Дівчинка тихо пішла за батьком. Їм на слід шипіла жінка.

— Даро! — вони зайшли в крихітну комірку з маленьким віконцем, що раніше, мабуть, служила коморою. — Так сталося, що мама твоя померла. Ти будеш жити зі мною і моєю сім’єю. Ця жінка — моя дружина. Її звуть Олена. А хлопці — сини, Роман і Коля. Постарайся знайти з ними спільну мову.

Батько залишив її, але ненадовго. Незабаром він приніс маленьке старе ліжко і таку ж тумбочку.

— Розполагайся!

Життя Даринки кардинально змінилося. Як би вона не старалася, сім’я батька так її і не прийняла. Тітка Лена при вигляді дівчинки починала злитися і кричати, що посадили на її шию дитину, яка не її. Хлопці намагалися вщипнути або вдарити дівчинку якомога сильніше. Незабаром Даринка зрозуміла, що їй краще не виходити з свого куточку, поки хтось є вдома. Вона всі дні сиділа у своїй кімнаті й грала зі старою лялькою — усе, що залишилося від минулого життя.

Іноді хлопці заходили до неї і починали знущатися, але після того як їх побачив батько і всипав добрий поясовий, хлопці більше не підходили до її дверей. Зате на повну відігрувалися, коли вона змушена була виходити з свого укриття: до туалету, вмитися або поїсти. Годували її теж не разом і не тим самим, що і всіх інших. Даринка відчувала запах млинців, що готували на сніданок, але сама отримувала овсяну кашу на воді та порожній суп. Лише іноді тато таємно давав їй кілька цукерок.

Даринка мріяла швидше піти до школи, щоб хоча б з кимось поспілкуватися і знайти друзів. Але до школи ще було дуже далеко.

І ось ця бабуся — її нова сусідка. Даринка забилась в куток свого ліжка і потихеньку спостерігала, як облаштовується старенька. Як батько з хлопцями втискає в її комірчину старий диван і невеличку шафу. Після всіх меблів, в кімнаті зовсім не залишилось місця для пересувань.

— Ну що, давай знайомитись, — мовила старенька, присівши на диван, — я Тітка Ніна, мама твого батька, тобто бабуся. Можеш так і називати.

— Даринка. Вероніка, — тихо вимовила дівчинка.

Вона не хотіла спілкуватись з цією бабусею. Не вірила, що та може бути до неї доброю.

Як би там не було, але вони подружилися. Їх об’єднало те, що їх обох сімейство батька ненавиділо. Правда, в очі Тітці Ніні свої претензії ніхто не висловлював, але Даринка чула, як Тітка Олена шипіла, що батько підкинув на її голову ще й божевільну стару. А хлопці намагались якось зашкодити бабусі. То окуляри стащать і розіб’ють, то чай прольють, то в капці ґудзиків насиплють. Правда, їла старенька разом з усіма, на кухні. І це її дуже дивувало.

— Петре, а чому ж Даринку за стіл не садите? — спитала вона, коли помітила, що дівчинка їсть у себе в кімнаті.

— Та нема місця! — відповіла за сина дружина.

— Як це нема? Он, я можу посунутись, хлопці.

— Ще чого! — скривився спритний Роман. — Не вистачало ще різних підкидів за стіл садити!

— Та що ж ти таке кажеш? — зойкнула бабуся Ніна. — Адже вона твоя рідна сестра!

— Петре! — заволала Олена. — Будь ласка, поговори зі своєю мамою! Це не її справа, як ми виховуємо дівчинку!

— Мамо… — почав Петро, але вона його перервала.

— Бачу, Даринка у вас тут як маленька тваринка живе. Відповідним чином і годуєте. А в чому провина дитини? В тому, що ти зрадив дружину? Хоча я тепер розумію, чому!

— Петре! — заверещала Олена. Чоловік знову намагався щось сказати матері, але та підняла руку:

— Зрозуміла! Не хочу більше сидіти з вами за одним столом!

Ніна піднялася і рушила з кухні. Озирнувшись, сказала:

— Бездушні!

Вночі Даринка тихенько, щоб нікого не розбудити, пробиралася до туалету. Вона знала, що якщо її хтось почує — їй не поздоровиться! Тато спить міцно і не чує, як її потайки лупцюють. Раптом вона почула гарячий шепіт Олени.

— Петь, коли вже продаси хату? Моєї сили немає! Мало того, що притащив свою дитину, тепер ще й свою божевільну матір на мене повісив! А про дітей ти подумав? Про своїх, законних дітей? Як їм жити в такій обстановці?

— Я що винен, що до нотаріуса запис? — почувся відповідь батька. — Зараз оформимо доручення і все, можна продавати!

— І будь ласка, відправ свою маму куди-небудь!

— Куди? Я обіцяв, що вона буде жити з нами!

— Тільки через мій труп! Ти постійно на роботі! А я змушена терпіти все це! Відправ її в будинок для літніх!

— Ну добре! Вирішимо це питання!

— І з дівчинкою треба щось робити! Їй тут не місце з нами! Хоч і дочка вона тобі, а, мабуть, у маму пішла: якась дика. Можливо, вона психічно хвора! Звідки ти знаєш? Ти ж не завжди з ними був!

— Гаразд! — чутно було по голосу, що тато засинає.

Забувши про туалет, Даринка кинулась назад до своєї кімнатки.

— Бабусю! Бабусю Ніно! — гучно зашепотіла вона, розбурхуючи сплячу стареньку. Та перелякано розплющила очі і сіла.

— Що сталося? Якщо вперше назвала мене бабусею, значить, щось серйозне!

— Вони хочуть тебе в будинок для літніх! Твій дім продадуть, гроші заберуть, а тебе туди… куди, — заплітаючись в словах, зашепотіла дівчинка.

— Ось як! А ти звідки знаєш? — запитала старенька, строго глянувши на неї.

Даринка злякалась, що зараз отримає за те, що підслухала, і заплакала. Ніна також налякалася.

— Та нічого, нічого, що ти? Я ж так! Не бійся! Підслухала? — дівчинка кивнула. — Ну і молодець! Дякую, буду знати! А тепер лягай, поспи.

Вранці Даринку розбудили гучні зойки. Кричала Олена, називаючи всіх поганими словами й проклинаючи, як тільки могла, Ніну, а та спокійно складала в сумку свій одяг і говорила:

— Вам від мене тільки гроші потрібні були. А мене хотіли викинути за непотрібністю! Не бувати цьому!

Побачивши, що Вероніка прокинулася, Ніна замислено глянула на дівчинку й раптом звеліла:

— А ну, збирайся, Даринко! Ти поїдеш зі мною!

Дівчинка не примусила себе чекати, швидко почала збирати свої нехитрі пожитки. В квартиру увірвався викликаний з роботи Петро.

— Мамо! Що відбувається? Куди ти зібралася? — побачивши повністю одягнену доньку, він закричав на неї: — А ти куди намірилась?

— Вона поїде зі мною! — твердо сказала Ніна. — У село! Я не дозволю знущатися над дитиною! А будеш заперечувати, подзвоню Олексію й розповім усе про тебе!

Олексій був молодшим братом Петра і до того ж хорошим юристом. Петро його побоювався. Він знітився й сів на стілець.

Ніна, взявши за руку дівчинку, пішла до дверей. Озирнувшись, докірливо похитала головою:

— Бездушні!

***

Вероніка вийшла на ґанок покликати загублену кішку Мурку. Уже півроку жила вона в бабусі Ніни й у всьому намагалася їй допомагати. Бабуся була дуже доброю і смачно пекла млинці.

— Мурка! Мурка! Куди ти знову втекла? У тебе скоро будуть кошенята, а ти все гуляєш!

До дому під’їхала велика красива машина. З неї вийшов молодий чоловік і гарна жінка. Вони подивилися на Даринку, яка уважно їх розглядала, і весело запитали:

— Гей, принцесо! Не знаєш, господарі вдома?

— Ну я господарка! — сміливо повідомила дівчинка. — Що потрібно?

— А випадково бабуся Ніна не з тобою живе, господарка? — чоловік підійшов і дістав із сумки, яку тримав у руці, шоколадку. Протягнув її Даринці.

— З нею, з нею! — почувся радісний голос бабусі. — Олексій, Аленко, як я рада! Заходьте!

— Ходімо, господарка? — чоловік, якого бабуся назвала Олексієм, весело підморгнув Даринці.

Через кілька хвилин усі пили чай зі смачним тортом, привезеним гостями, і весело балакали. Олексій виявився молодшим сином бабусі Ніни, а Оленка — його дружиною.

Увечері Даринка пішла показувати Олені село, а Олексій сів на ґанку поруч із матір’ю.

— Хто це? — кивнув він услід Вероніці. Ніна розповіла йому все. Чоловік похитав головою. — Ніколи мені не подобалася ця Олена. Зла, жадібна і хлопчаків такими ж виховала!

— Ну, а ваш Костик як? — спохопилася бабуся.

— Добре. Ось, відправили його в табір, а самі вирішили до тебе на тиждень. Ти не проти?

— Та що ти таке кажеш, синку?

Цілу тиждень Даринка була на вершині блаженства. Її тітка і дядько не відходили від неї ні на крок. Вони разом ходили в ліс, на річку, в сільський магазин, де Вероніці купували всі солодощі, які вона бачила. Але наближався день розставання. Даринці було дуже сумно прощатися з новими родичами.

— Ви ж ще приїдете? — питала вона по черзі то Олексія, то Олену.

— Звичайно, принцесо! — усміхався чоловік і брав її на руки, а Олена цілувала її в щоку.

У останній вечір, коли дівчинка вже заснула, вся трійця сиділа за столом і тихенько перешіптувалася.

— Ви впевнені? — стривожено питала Ніна. — Я не хочу, щоб дитина знову страждала!

— Мамо! Та ти що? Ми дуже полюбили її! Особливо Олена. Та й Костик буде щасливий мати маленьку сестричку!

— Ну дивіться! Якщо що — краще повертайте її назад, до мене!

Вранці Даринка прокинулася від того, що хтось на неї дивиться.

— Дядьку Олексію, ти чого? — здивувалася вона.

— Та ми тут з тіткою Оленою подумали, а чи не хочеш ти до нас у гості?

Даринка розгублено завмерла.

— А як же бабуся Ніна?

— А вона тебе почекає. Та й ніколи їй — Мурка скоро буде мати кошенят.

— Ой! А можна?

— Потрібно!

***

Минуло два роки.

— Бабусю! Ура! Канікули! Ми з Костиком їдемо до тебе! На все літо! — гучно кричала в трубку Вероніка. — Ти рада?

— Звісно! — сміялася Ніна, відводячи трубку від вуха. — Батьків-то візьмете?

— Ні! Ми самі! Великі вже!

Ніна поклала трубку і заплакала. Виїхавши від неї два роки тому, Даринка так і не повернулася. Син з невісткою її удочерили, і вона приїжджала до неї тільки на свята і канікули. Дівчинка дуже сильно полюбила свою нову сім’ю, і вони відповідали їй повною взаємністю.

Ніна витерла сльозу і поспішила на кухню, щоб поставити тісто на пироги.