Сестри не бачилися понад двадцять років: молодша ще у школі поїхала жити до тітки у велике місто.

Оля не бачила свою старшу сестру вже більше двадцяти років. Аня ще в десятому класі переїхала до бездітної тітки в Київ. Говорили, що готується до вступу в університет.

— Столичні університети, не те що наші. З таким дипломом працювати можна де завгодно, — міркувала мати. А Оля заздрила.

— Мені так ніколи не пощастить.

За двадцять років Аня закінчила школу, потім університет. Улаштувалась працювати в міжнародну компанію. Кар’єру зробила. Правда, квартиру собі так і не придбала. Не хоче обростати маєтками.

Оля з заздрістю дивилась на фотографії старшої сестри. Ось вона в Парижі, тут у Венеції, а тут уже з подругами в Карпатах. І говорила матері:

— Пощастило Аньці. І я так хочу.

— Та що ж тут хорошого, — заперечувала мати, — ні дому, ні дітей. Заміж вийшла, а сім’ї немає.

— Нічого ти, мамо, не розумієш, — Це і є справжнє життя. Звикли ви золото берегти, та барахлом обростати. А я на весільні фотографії її дивлюсь і заздрю. Подивися, які красиві, фото професійним художником зроблені.

— А на орендованій квартирі жити теж нормально?

— Зате ділити нічого. Відтак і немає спокуси розлучатись. Їх тримає не накопичене добро, а спільна робота. Тому їхній шлюб міцний. Подивися, скільки розлучених у класі Ані. Сім’ї-то можна на пальцях перелічити. Нічого ти, мамо, не розумієш, зараз все інакше. Люди живуть для себе, у своє задоволення.

— Це ти нічого не розумієш, — тихо додала мати, — шкода мені Аньку, не склалося у неї життя. Я у багато чому винна. — Вона відвернулася, щоб молодша дочка не бачила сліз. Невже і у Олі щастя не буде. Не тих кумирів обрала. Варто б їй усе розповісти, та як тепер сказати? Виходить, що ми її обманювали. Як відчували, розмову цю почали. Уже наступного дня зателефонувала Аня:

— Ма, можна мені приїхати, — спитала вона, послухавши паузу, — я без Івана.

— Щось сталося? — не повірила своїм вухам, — як без Івана?

— То можна чи ні? — Тетяна Іванівна відчула, що Аня втрачає терпець.

— Звісно, звісно можна. Приїдеш, тут і розберемося.

— Дякую. — Аня вимкнула телефон, а у Тетяни Іванівни серце заболіло. Вона і раніше знала, що у старшої дочки щось не складається. А після дзвінка впевнилася. Навіщо приїхала, чому без чоловіка і надовго?

Наступні дні пройшли у клопотах. Не жарт, двадцять років дочку лише на фотографіях бачили. Олексій Миколайович нервово ходив з кутка в куток. А Тетяна Іванівна пиріжки пекла. Вона пам’ятала, як Аня їх любила. Чекали її на машині, а вона приїхала поїздом. Сором’язливо постукала в двері, Тетяна Іванівна, лише побачила її, руками сплеснула. У руках у Ані був вузлик, який вона обережно притискала до себе.

— Дитина… — зойкнула мати, — та звідки? Заходь, заходь. — Метушилася Тетяна Іванівна.

— Підкинули, — спокійно відповіла Аня, — під двері.

— А Іван що?

— Іван не хоче дитини. Я б раніше приїхала, але поки оформила документи, потім розлучення…

— Та як же? Навіщо?

— Ма, дай я цього разу сама розберусь, не маленька. Якщо ти не хочеш, я завтра поїду.

— Нікуди ти не поїдеш, — вступив Олексій Миколайович, — вистачить дурниць в нашій сім’ї. Житимете у нас. Оля все одно рідко до нас приїжджає, ми з матір’ю вдвох. А у вас є свій дім. Правильно зробила, що приїхала.

— Дякую, тату. — Обняла батька Аня.

— Та що тут відбувається? — обізвалась Оля, стоячи увесь цей час біля дверей. У метушні її не помітили. — Що за таємниці в нашій родині? Що сталося? Яких дурниць у нас вистачає. — Оля вимагала негайної відповіді. Дитина подала голос, Аня заметушилася, намагаючись його вкласти.

— Я сама Олі все поясню. Зрештою, це моя вина. — Тетяна Іванівна звернулася до молодшої дочки, — розумієш, тоді Аня завагітніла від однокласника. Ну, куди їй дитину в шістнадцять років? Ось я її й відправила до тітки Лариси. Столиця ж, хто там нас знає. Людей багато, загубитися легко. У неї подруга в невеликому районному центрі працювала в лікарні. Ми вмовили Аню там… загалом, ми позбулись дитини.

Аня тоді дуже переживала, вони з Сергієм після школи вирішили одружитися. Дитину залишити хотіли. А я настояла. Ось Аня і не приїжджала додому з тих пір. Та що не приїжджала, навіть говорити зі мною не хотіла. Скільки років минуло, а не простила мене Аня. Отак-то.

— Як ти могла, мамо, — Оля не вірила своїм вухам. — Оце так скелети у шафі.

Ту ніч вони не спали, розмовляли, плакали, прощення просили. Оля вперше дізналася, що не було жодного щастя у її сестри. Що не удача, а біль тримав її далеко від родини.

— Нічого, тепер все налагодиться, — повторював Олексій Миколайович, головне, що ми разом. Все виправимо, Мишка виростимо. Все добре буде.

***

Сергій у рідному місті залишився. Тут університет закінчив, тут і працювати влаштувався. Однак так і не одружився. А коли дізнався, що Аня повернулася, відразу до неї прийшов. Через пів року відгуляли весілля, веселе, сільське.

— Пробачте мене. Я вам усе життя зіпсувала, — каялася на весіллі Тетяна Іванівна.

— Нічого ти не зіпсувала, — поправив її Олексій Миколайович, — неможливо зіпсувати, якщо люди люблять одне одного. Скільки б дороги не вилися, а життя їх вірним шляхом виведе. З дитини все почалось, дитина все і виправила. І хто знає, як краще…