Повернення додому: осіння імла та темрява без проблиску світла.

Олеся поверталася додому з роботи. Осінь, сльота, темрява… Ліхтарі не справляються: освітлюють лише невеликий простір навколо себе, а далі темрява. Олеся не любила осінь. Цьогорічна видалася особливо важкою, оскільки вона розійшлася зі своїм нареченим. До весілля залишалося всього два місяці, коли сталося страшне: він підняв на неї руку. Такого Олеся не могла пробачити.

Звісно, потім він просив вибачення, мовляв, навіть не знає, як це сталося. Але був упевнений, що більше таке не повториться.

— І як ти можеш бути впевнений, якщо навіть не зрозумів, як це сталося? — запитала злісно Олеся.

— Олесю, ти сама мене довела, я не витримав. Ну, пробач! Я обіцяю, більше ніколи!

Але Олеся не повірила цим обіцянкам. Якщо він ударив один раз, ударить і вдруге. І, головне, не було ніякої причини. Не було навіть якогось виправдання. Наприклад, якщо б вона зрадила йому або образила його маму. Але ні, нічого такого. Олеся просто сказала, що втомилася й що він сам може приготувати вечерю. А потім слово за слово, з’ясування того, у кого які обов’язки в домі, взаємні образи, а тоді цей удар…

Того ж дня Олеся зібрала свої речі й повідомила всім, що весілля скасовується. Її батьки жили в іншому місті, але тут у Олесі вже була робота й друзі. Проте житла не було, вона вже рік жила в квартирі нареченого. Тож нічого, згадала важку юність. Орендувала невелику квартиру на околиці міста. Сусіди були не найприємніші, зате ціна дуже її влаштовувала.

З такими думками вона йшла темним провулком додому, сподіваючись, що ніхто її там не образить. До будинку залишалося метрів сто, коли Олеся побачила силует людини. І цей силует якось дивно хитався. «Наркоман чи псих», — подумала Олеся, прагнучи обійти людину великою дугою. Зір у Олесі був не дуже, тому вона розгледіла, хто там стоїть, тільки підійшовши ближче.

Це була молода жінка, а хиталася вона дивно, бо на руках у неї була дитина. У жовтні погода не найтепліша, сьогодні взагалі досягла нуля. Але жінка була одягнена лише в тонку куртку, а на ногах у неї були тапочки. І дитина була закутана лише в ковдру.

Спочатку Олеся хотіла пройти мимо. Те, що це жінка з дитиною, не виключало можливості, що вона може бути наркоманкою або психічно хворою, особливо в такому районі. Але потім совість відчитала Олесю за байдужість. Вона згадала, що байдужість — найгірше з почуттів, і, переборовши страх, підійшла до незнайомки.

— Вибачте, у вас все добре? — запитала Олеся.

Жінка підняла голову й здивовано подивилася на неї, наче й не помітила, як Олеся підійшла.

— Так… Все гаразд, — швидко відповіла вона, озираючись на під’їзд.

— Ви не замерзли? На вулиці прохолодно.

Жінка не відповідала, але було видно, що Олеся влучила в точку. Їй явно було холодно.

— Ви тут живете? — продовжувала розпитувати Олеся.

— Так. Я скоро піду додому, — намагалася посміхнутися незнайомка вже посинілими губами.

Олесю б піти, та як тут підеш?

— Я в сусідньому будинку живу, давайте піднімемося до мене, зігрієтеся.

Жінка дума думала тільки секунду, а потім кивнула.

Вони піднялися в квартиру Олесі. І хоч Олеся переживала, що ця жінка може виявитися злодійкою або ще гірше, в душі відчувала, що з нею сталося щось.

— Можна я десь покладу сина? — запитала вона.

— Звісно. Можна на диван, а я тим часом чайник поставлю.

Незнайомка з’явилася на кухні за кілька хвилин. Вона весь час стискала й розтискала пальці в кулак, бо вони явно задубіли.

Олеся зробила чай і тут же поставила чашку біля жінки.

— Дякую, — тихо промовила вона, зігріваючи замерзлі пальці.

— У мене є заморожена піца, зараз у духовку її поставлю, — посміхнулася Олеся. — Повечеряємо.

— Мені так незручно… — пробурмотіла гостя, не піднімаючи очей.

— Залиште, мені одній все одно не подужати!

Жінка посміхнулася. Вона явно розуміла, що Олеся її підбадьорює.

— Спасибі вам, — через кілька хвилин сказала вона. — Я й справді сильно замерзла.

— Мене Олеся звуть, — представилась господиня.

— А мене Анна. А сина мого звати Денис.

— Дуже приємно.

Анна більше не здавалася Олесі загрозливою. Навпаки, вона виглядала розгубленою і наляканою.

— Що з вами трапилося, Анно? — запитала Олеся.

Та зітхнула і тут же почервоніла. Їй явно було соромно.

— Мій чоловік… Він напився, почав погрожувати. Потім узявся за ніж. Ну я й схопила сина і вибігла на вулицю. Не подумайте, — тут же пробурмотіла вона, — коли він тверезий, він дуже хороший. А як нап’ється…

— Анно, таке терпіти не можна, я знаю, про що говорю, — тихо промовила Олеся. — На мене також піднімав руку молодий чоловік, і я пішла. Адже якщо вдарив один раз, вдарить і ще раз. Та хто знає, що в голові у п’яної людини? А у вас синок малий. Вам потрібно йти.

Анна сумно усміхнулася.

— Я й сама знаю, та нікуди. Батьки померли, а брат забрав їхній будинок, обманувши мене. Збережень у мене немає, на роботу зараз не вийти — Дениско зовсім маленький. Друзів близьких у мене немає, та й кому потрібна якась жінка з дитиною. Тому й терплю, щоб син спав у теплому ліжечку. Коли чоловік приходить п’яним, я намагаюся йти гуляти з дитиною. І коли він засинає, я повертаюся. Сьогодні от не встигла вийти раніше…

Олесі було безмірно шкода Анну. Коли вона сама розійшлася з хлопцем, у неї було багато підтримки з боку. Батьки, друзі. Їй було куди йти, та й робота є. А от маленької дитини на руках немає. І так, Олесі легко міркувати про те, що потрібно йти. А от куди йти Анні, незрозуміло. Начебто, є якісь центри допомоги, але невідомо, які там умови.

— Я вже піду, не хочу вам заважати. Чоловік, напевно, заснув. Дякую вам величезно, — сказала Анна, доки Олеся обмірковувала всю цю ситуацію.

— Почекайте.

Олеся й сама не зрозуміла, як прийшла до цієї ідеї. Напевно, вона ледь доторкнулася до того жаху, в якому живе Анна, і зрозуміла, як їй страшно, боляче й образливо. І вона дуже хотіла допомогти цій нещасній жінці.

Анна запитально подивилася на господиню. У Олесі був іще шанс передумати, але вона ним не скористалася.

— Зараз підемо, заберемо твої речі та речі сина, а потім ти зможеш жити у мене. Справимося. Подаси на аліменти, хай платить. Можливо, і няню для дитини знайдемо, а ти на роботу вийдеш.

— Ні-ні, — злякано сказала Анна, — я так не можу. Ти ж мене навіть не знаєш.

— Але я знаю, що не можу залишити тебе в біді.

Поки чоловік Анни спав, жінки перетягли всі речі Анни та її сина в квартиру до Олесі. Так, Анні довелося спати на підлозі, але вони вирішили подумати над цим пізніше. Дениса поклали у візку, який також забрали.

Коли знайомі Олесі дізналися, що вона зробила, то були в шоці. Як так? Це ж не кошеня взяти додому? Але Олеся відмахувалася, мовляв, впораються.

І вони впоралися. Олеся й Анна стали найкращими подругами. Після розлучення Анна подала на аліменти, і їх вистачало на утримання сина. Потім, коли хлопчик трохи підріс, Анна знайшла підробіток в інтернеті, і одразу стало набагато легше. Ще трохи пізніше вона віддала Дениска до приватного садочка, бо в державний такого маленького не брали, а сама вийшла на роботу.

Тепер їм вистачало грошей, щоб винаймати двокімнатну квартиру. Олеся стала хрещеною мамою Денису, і той її просто обожнював.

Коли Денисові виповнилося три, Олеся зустріла чоловіка, і невдовзі вони з Анною роз’їхалися. А потім і Анна зустріла молодого чоловіка.

Проте їхня дружба не закінчилася. Вони часто бачилися, а потім стали дружити сім’ями. Життя обох налагодилося, і Анна не переставала говорити, як вона вдячна Олесі. І що, якби не вона, можливо, Анна й не вижила б.

Анна й Олеся вийшли заміж. І невдовзі в Анни народилася друга дитина. Дочка.

Спочатку вона подзвонила своєму чоловікові, а потім відразу подрузі.

— Народила?! — схвильовано запитала Олеся. Вона також була вагітна, але народжувати їй було лише через три місяці.

— Так! Дівчинка!

— Ура! Вітаю.

— Дякую.

— Як назвали? Адже ти до останнього не говорила.

Анна посміхнулася. Так, не говорила. Не хотіла псувати сюрприз.

— Красивим іменем. Ті, хто їм володіють, дуже сильні духом. А ще вони дуже добрі. Я це точно знаю. Я назвала дочку Олесею.