З життя
Життя над нами: історія неблагополучної родини в нашому будинку

У нашому під’їзді прямо над нами жив Вовчик. Його сім’я вважалася неблагополучною; батьки пили, а коли грошей на випивку бракувало, тато зганяв злість на дружині та синові. Вовчик часто приходив до школи з синцями.
– Олесю, мене непокоїть твоє спілкування з тим хлопчиком, – мама кивнула на стелю.
– Та вже… – зітхнув тато, – що з нього вийде з такими батьками…
– А як ми можемо йому допомогти, мамо? – запитав я.
– “Макаренко” ти мій домашній, – мама обняла мене за плечі, – чим же ми йому допоможемо…
На десятий день народження батьки подарували мені шахи. У складному дерев’яному коробі лежали вишукані фігурки, покриті лаком. Тато показав, як вони ходять, пояснив суть гри й вручив книгу з етюдами Ботвинника.
Найчастіше я розбирав вправи на лавці у дворі.
– Що це за гра така у тебе, навчиш мене? – я обернувся і побачив Вовчика.
Я розповів йому все, що знав про шахи, а потім ми грали з ним до пізнього вечора.
Вранці він знову чекав мене на лавці; його обличчя та руки були в синцях і подряпинах.
Все літо ми з Вовчиком змагалися на рівних.
– А в мене сьогодні день народження, – сказав Вовчик, – лише мені ніколи нічого не дарують. Сьогодні вони знову нап’ються, – він зітхнув і кивнув у бік своїх вікон, – і тато знову почне сваритися.
– Це тобі, – я простягнув Вовчику книгу з шаховими етюдами, – з ними можна грати без дошки – в голові, і я вітаю тебе з днем народження.
Від несподіванки Вовчик махнув рукою й збив з перенісся прості пластмасові окуляри зі зламаною, але акуратно замотаною синьою ізоляційною стрічкою дужкою, сопнув носом, злякано озирнувся на свої вікна, і його вологі очі з довгими густими віями наповнилися сльозами. Він схлипнув, ніби збирався заплакати, нахилився, підняв з трави окуляри, потер скельця кінчиком сорочки й тремтячою рукою вклав їх на носа, а потім зі зніченим усміхом на обличчі прошепотів: «От справді ж…» і заховав книгу за пазуху.
Потім він ще довго сидів на лавці й з тугою дивився на голі вікна своєї квартири, очікуючи, коли в них згасне лампочка, ніби зміїна голова, що звисає з стелі на довгому тонкому дроті.
Вранці біля нашого під’їзду стояли машини: швидка і поліційна, а сувора тітка в темному костюмі – мама назвала її соцпрацівником – кудись вела наляканого Вовчика за руку; за плечима у нього був тонкий рюкзак, а другою рукою він пригортав до грудей книгу.
Тато сказав, що Вовчикові батьки отруїлися неякісною горілкою.
Я закінчував школу, мав розряд із шахів і брав участь у міських шахових турнірах. На одному зі змагань я з цікавістю спостерігав за сеансом одночасної гри.
Довгов’язий хлопець в окулярах проходжувався вздовж столів із шаховими дошками й швидко пересував фігури. Біля однієї з них він трохи задумався, акуратно, за обидві дужки зняв окуляри з круглими скельцями, з примруженими короткозорими очима потер рукою перенісся, потім усміхнувся й, сказавши: «От справді ж…», поклав фігуру короля на бік, подякував супернику за гру, потиснув йому руку й перейшов до сусіднього столика.
У ньому я впізнав Вовчика.
Ми обнялися, і він розповів мені про своє життя.
– Знаєш, того дня, коли я побачив тебе з шахами, батьки збиралися «на справу» – винний кіоск грабувати, а я мав стояти на стрьомі, але загрався і запізнився. Батько тоді сильно побив мене. Я досі його ненавиджу.
Мене тоді в притулок відправили; там усі називали мене Мауглі – старші часто били, але я лише гарчав і кусався, а потім перестав розмовляти. Мене психіатру показували, намагалися лікувати, потім махнули рукою та й забули. А я не хотів ні з ким говорити, так жити було простіше, та й який попит з німого.
У моїй голові тоді оселилися шахи. На уявній дошці я будував дерев’яні фігури, і вони оживали! Офіцери розмахували шпагами, пішки мріяли стати королевами. Я ж був королем і чекав від усіх захисту, адже сам міг лише крок уперед – назад, або в бік зробити, а в разі небезпеки за туру ховався. У реальному житті в мене й цього не було. Знаєш, Олесю, коли я подумки розмовляв із фігурами, то про свої нещастя забував; лише шахи й допомогли мені вижити.
Ще у мене був ворог – Сергій – із старшокласників. Я навіть у столовці алюмінієву ложку вкрав і заточку з неї зробив, думав, як він до мене підійде, у живіт штрикну.
Якось я у завгоспа шахову дошку побачив – простеньку – з товстого картону і пластмасові фігури в сірій коробці з відірваними кутами; завгосп сказав, що на такій сам Ботвинник грати починав і віддав її мені.
Я розставив етюд і загрався так, що про все на світі забув, і не відразу помітив, як до мене Сергійко наблизився. Я заточку в кишені намацав, дихати перестав, приготувався, а він раптом питає:
– Як фігури рухаються, розповісти можеш?
Я йому жестами гру пояснювати почав, а він злиться, і в толк не візьме ніяк.
– Дурень ти, – каже, – безтолковий, нормальній людині пояснити не можеш, і гра у тебе дурна, для таких ідіотів, як ти.
Розлютив він мене тоді, і за шахи образливо стало; я кулаки стиснув, насупився, червоними плямами пішов, та як закричу на нього:
– От же ти, баран тупий, що ж тут незрозумілого, у тебе просто мозків немає ні краплі.
З хвилину Сергій стояв у здивуванні, а по мені піт від страху тече, тремчу весь, а він раптом як засміється:
– Я психа ненормального від німоти вилікував, та ще й розмовляти навчив!
Потім він мене опікувати почав, – усміхнувся Вовчик, – але в шахи грати так і не навчився.
– Знаєш, Олесю, – Вовчик замовк, зняв окуляри, подихав на скельця, протер їх носовою хусткою й, примруживши короткозорі очі, сказав: – Я коли супернику програвав, тебе завжди згадував… як ти руку мені тиснув і як за гру дякував; багато я тоді в тебе навчився… от справді ж…
