Немає більше шляху. Де ж знайти прихисток?

У Ніни не було куди піти. Тобто зовсім нікуди… “Кілька ночей можна переночувати на вокзалі. А потім?” Раптом, дівчину осяйнула рятівна думка: “Дача! Як же я могла забути? Хоча… Дача — це голосно сказано! Так, напівзруйнована халабуда. Але все ж, краще поїхати туди, ніж йти на вокзал,” — роздумувала Ніна.

Сівши в електричку, Ніна притулилася до холодного вікна і заплющила очі. На неї нахлинули важкі спогади недавніх подій. Два роки тому, вона втратила батьків і залишилася сама, без будь-якої підтримки. За навчання платити було нічим, довелося кинути інститут і йти працювати на ринок.

Після всього пережитого, Ніні усміхнулася доля, і незабаром вона зустріла своє кохання. Тимофій виявився доброю і порядною людиною. Через два місяці, молодята зіграли скромне весілля.

Здавалося б, живи та радій… Але, життя підготувало чергове випробування для Ніни. Тимофій запропонував дружині продати батьківську квартиру в центрі міста і відкрити власний бізнес.

Хлопець так гарно все описав, що у Ніни не залишилося найменших сумнівів, вона була впевнена, що чоловік все робить правильно, і дуже скоро їх сім’я забуде про матеріальні труднощі. “От станемо на ноги, можна буде і про дитину подумати. Так хочеться стати матір’ю, якнайшвидше!” — мріяла наївна дівчина.

З бізнесом у Тимофія не склалося. Через постійні сварки з приводу викинутих на вітер грошей, у молодят швидко зіпсувалися стосунки. Незабаром, Тимофій привів додому іншу дівчину, вказавши Ніні на двері.

Спочатку, дівчина хотіла звернутися до поліції, але потім зрозуміла, що їй нема в чому звинувачувати чоловіка. Вона сама продала квартиру і вручила гроші Тимофію…

***

Вийшовши на станції, дівчина самотньо пішла вздовж порожньої платформи. Навесні дачний сезон ще не розпочався. За три роки, ділянка заросла і перебувала у плачевному стані. “Нічого, навожу порядок і все буде як раніше,” — подумала дівчина, розуміючи, що як раніше, вже не буде ніколи.

Ніна без зусиль знайшла ключ, який лежав під ганком, але дерев’яні двері просіли і не бажали відчинятися. Дівчина з усіх сил намагалася відчинити двері, але це виявилося нелегким завданням. Зрозумівши, що їй не під силу впоратися з цією проблемою, Ніна присіла у ганка і заплакала.

Раптом, на сусідній ділянці, дівчина побачила димок і почула шум. Зрадівши, що сусіди на місці, Ніна кинулася до них.

— Тітко Раїно! Ви вдома? — покликала вона.

Побачивши на подвір’ї старого чоловіка, Ніна застигла від несподіванки і страху. Незнайомець розпалив невелике багаття, на якому грів воду в брудній кружці.

— Хто ви? Де тітка Раїна? — запитала дівчина, відступаючи назад.

— Не бійтеся мене. І прошу, не телефонуйте в поліцію. Я нічого поганого не роблю. В дім не лізу, тут, на подвір’ї живу…

На здивування, у старого був приємний, інтелігентний баритон. Так розмовляють грамотні, освічені люди.

— Ви бездомний? — задала Ніна неделікатне питання.

— Так. Ви маєте рацію, — тихо відповів чоловік, ховаючи погляд. — Ви ж тут живете? Не хвилюйтеся, я не потурбую вас.

— Як вас звуть?

— Михайло.

— А по батькові? — уточнила дівчина.

— По батькові? — здивувався старий. — Федорович.

Ніна уважно подивилася на Михайла Федоровича. Одяг на ньому, хоч і виглядав поношеним, але був відносно чистим. І сам старий був досить доглянутий.

— Я не знаю, до кого звернутися за допомогою… — важко зітхнула дівчина.

— Що сталося? — співчутливо поцікавився чоловік.

— Двері просіли… Я не можу їх відкрити.

— Якщо дозволите, я можу глянути, — запропонував бездомний.

— Буду вдячна! — у відчаї сказала вона.

Поки старий майстрував з дверима, Ніна сиділа на лавці і роздумувала про незнайомця: “Хто я така, щоб зневажати його чи засуджувати? Адже я теж бездомна, у нас з ним схожа ситуація…”

— Ніночка, приймайте роботу! — Михайло Федорович усміхнувся і відчинив двері. — Стійте, ви ночувати тут зібралися?

— Ну так, а де ж іще? — здивувалася дівчина.

— У домі є опалення?

— Пічка має бути… — зовсім розгубилася Ніна, розуміючи, що нічого в цьому не тямить.

— Зрозуміло. А дрова? — запитав старий.

— Не знаю, — опустила голову дівчина.

— Гаразд. Ідіть у дім, я зараз щось придумаю, — рішуче сказав чоловік і вийшов із подвір’я.

Ніна близько години займалася прибиранням. У домі було дуже холодно, сиро і незатишно. Дівчина була засмучена, не розуміла, як зможе тут жити. Незабаром повернувся Михайло Федорович з дровами. Неочікувано для себе, Ніна зраділа, що поруч є хоч одна жива душа.

Чоловік трохи прочистив пічку і розпалив її. Через годину в домі стало тепло.

— Ну все! Пічку розпалено добре, підкидайте трохи дров, а на ніч треба загасити. Не хвилюйтеся, тепло протримається до ранку, — пояснив старий.

— А ви куди? До сусідів? — поцікавилася Ніна.

— Так. Ви не судіть суворо, поживу трохи у них на ділянці. У місто не хочеться їхати… Не хочу ятрити душу, згадувати минуле.

— Михайло Федорович, зачекайте. Зараз повечеряємо, вип’ємо гарячого чаю, потім підете, — рішуче сказала Ніна.

Старий не став заперечувати. Мовчки зняв куртку і сів біля пічки.

— Вибачте, що лізу в душу… — почала Ніна. — Просто, ви зовсім не схожі на бомжа, чому ви живете на вулиці? Де ваш дім, рідні?

Михайло Федорович розповів, що все життя викладав в інституті. Всі молоді роки присвятив роботі, захоплювався наукою. Старість підкралася непомітно. Коли усвідомив, що залишився зовсім один на схилі років, було пізно щось змінювати.

Рік тому до нього стала навідуватися племінниця. Дівчина м’яко натякала, що буде допомагати старому, якщо він залишить їй квартиру у спадок. Звісно, чоловік зрадів і погодився.

Потім Тетяна втерлася в довіру до дядька. Запропонувала продати квартиру у тісному районі і купити добротний будинок в передмісті, з великим садом і затишною альтанкою. Як виявилося, вона вже присмотріла чудовий варіант і зовсім недорого.

Чоловік все життя мріяв про свіже повітря і тишу. Тому погодився не роздумуючи. Після продажу квартири, Таня запропонувала відкрити рахунок в банку, щоб не тримати такі великі гроші при собі.

“Дядьку Михайло, ви присядьте на лавці, а я дізнаюсь, що й до чого. Давайте, я пакет з собою візьму. Мало що, можливо за нами хтось стежить,” — сказала дівчина біля входу в банк.

Таня з пакетом зникла в приміщенні, а старий залишився чекати. Він чекав годину, другу, третю… Племінниця не виходила. Зайшовши в приміщення банку, чоловік побачив, що відвідувачів там немає, а з іншого боку був ще один вихід.

Михайло Федорович не міг повірити, що близька людина так жорстоко обманула його. Він так і залишився сидіти на лавці, очікуючи Таню. На наступний день вирішив піти до неї додому. Двері відчинила чужа жінка і пояснила, що Тетяна давно тут не живе. Квартиру вона продала два роки тому…

— Така невесела історія… — важко зітхнув старий. — З тих пір живу на вулиці. Досі не можу повірити, що в мене більше немає дому…

— Так, лишень! Я думала, що одна така… У мене схожа ситуація… — сказала Ніна, і розповіла все чоловікові.

— Погано все це. Я хоч життя прожив… А ти? З інституту пішла, залишилася без квартири… Але ти не засмучуйся, кожна проблема — розв’язна. Ти молода, у тебе все буде добре, — намагався заспокоїти старий.

— Що ми всі про погане та сумне? Ходімо вечеряти! — усміхнулася Ніна.

Дівчина спостерігала, з яким апетитом старий уплітає макарони з сосисками. В той момент, їй стало дуже шкода його. Було видно, що він дуже самотній і безпорадний.

“Як страшно, залишитися зовсім одному, на вулиці, і розуміти, що ти нікому не потрібен,” — думала Ніна.

— Ніночко, я можу допомогти тобі з відновленням в інституті. У мене там залишилося багато добрих друзів. Думаю, ти зможеш навчатися на бюджеті, — несподівано сказав чоловік. — Звичайно, в такому вигляді я не можу з’явитися перед колишніми колегами. Я напишу листа ректору, а ти зустрінешся з ним. Костянтин, мій давній приятель. Він обов’язково допоможе.

— Дякую. Було б чудово! — зраділа Ніна.

— Дякую тобі за вечерю, за те, що вислухала. Піду. Пізно вже, — сказав старий, підводячись.

— Зачекайте. Діло нехороше, куди ви підете? — тихо сказала дівчина.

— Не переймайся. У мене теплий шалаш на сусідній ділянці. Завтра зайду до тебе, — усміхнувся старий.

— Не треба йти на вулицю. У мене, три просторі кімнати. Можете зайняти одну, яка вам до смаку. А, якщо чесно, я боюся залишатися одна. Боюся цієї пічки, в якій нічого не розумію. Ви ж не покинете мене в біді?

— Ні. Не покину, — серйозно сказав старий.

***

Минуло два роки… Ніна успішно склала сесію і в передчутті літніх канікул їхала додому. Вона так і жила на дачі. Вірніше, дівчина жила в гуртожитку, а сюди їздила на вихідні та канікули.

— Привіт! — радісно сказала, обіймаючи дідуся Михайла.

— Ніночка! Рідненька моя! Чому не зателефонувала? Я б зустрів тебе на станції. Ну як? Склала? — зрадів старий.

— Так! Майже все на відмінно! — похвалилася дівчина. — Ось, торт купила. Став чайник, будемо святкувати!

Ніна з Михайлом Федоровичем пили чай і ділилися новинами.

— Я виноград посадив. Он там, зроблю альтанку. Буде дуже зручно і затишно, — розповідав старий.

— Чудово! А взагалі, ти тут господар, роби все, як вважаєш за потрібне. Я то що, приїхала, поїхала… — засміялася Ніна.

Чоловік повністю змінився. Тепер він не був одиноким. У нього був дім, була внучка, Ніночка. Дівчина теж повернулася до життя. Михайло Федорович став для неї рідною людиною. Ніна вдячна долі за те, що послала їй дідуся, який замінив батьків і підтримав у скрутну хвилину.