Історія про відважну матір, яка одна виховує сина.

В українському містечку жила жінка на ім’я Олена. Їй було 34 роки, і вона одна виховувала свого 14-річного сина Богдана. Коли Богдану ще й не виповнився рік, Олена розлучилася з чоловіком. Працювала бухгалтером в невеликій організації.

Останній рік був для неї справжнім випробуванням. Якщо до п’ятого класу Богдан вчився добре, то потім з’явилися трійки. І далі ставало все гірше, єдине, чого вона хотіла — щоб Богдан закінчив дев’ятирічку й здобув якусь спеціальність. Вона постійно ходила на виклики до школи: класна керівниця не соромилася висловлювати їй претензії, часто перед багатьма вчителями, які розповідали про провини сина та його слабкі успіхи. Виснажена, знервована, вона поверталася додому, відчуваючи повну безпорадність щось змінити. Син мовчки та похмуро слухав її докори й повчання, але не займався уроками й вдома не допомагав.

Сьогодні вона знову прийшла додому, а в кімнаті знову безлад. Вранці вона строго наказала синові: «Прийдеш зі школи, наведи порядок у квартирі!»

Поставивши чайник на плиту, Олена з втомою почала прибирати. Протираючи пил, раптом побачила, що зникла кришталева ваза, подарована подругами на день народження, єдина коштовність у домі. Вона завмерла. Забрав? Продав? Лякливі думки одна за одною з’являлися у голові. Недавно вона бачила його з якимись підозрілими хлопцями. На питання: «Хто це?» Богдан бурмотів щось невиразне і було зрозуміло: «Не твоя справа!»

«Це ж наркомани!» — пролунало в її голові. О боже, що робити? Це вони його змусили! Він сам не міг! Але що, якщо він теж це робить? Олена побігла вниз по сходах. На дворі вже було темно, вулицею поспішали рідкі перехожі. Повільно повернулася додому. «Сама винна! Сама! В усьому! Вдома йому життя немає! Навіть буджу його криком! А вечорами… Весь вечір кричу на нього! Синочку, рідненький, яка ж я погана мати!» Вона довго плакала. Потім почала ретельно прибирати в квартирі — просто сидіти не було сил.

Протираючи за холодильником, вона натрапила на якусь газету. Потягнула — почувся дзвін скла, вона витягнула загорнуті в газету уламки розбитої кришталевої вази…

«Розбив… Розбив!» — раптом усвідомила вона і знову заплакала. Але це вже були сльози радості. Значить, він розбив вазу й нікуди її не виніс — сховав. Тепер він, дурненький, не повертається додому, боїться. І раптом вона зупинилася — ні, він зовсім не дурненький! Вона уявила, як би розсердилася, побачивши розбиту вазу… важко зітхнула й пішла готувати вечерю. Накрила на стіл, розстелила серветки, поставила тарілки.

Син прийшов майже опівночі. Зайшов і мовчки зупинився на порозі. Вона кинулася до нього: «Богданчику! Де ж ти так довго був? Я вся вигоріла в чеканні! Замерз?» Взяла його холодні руки, зігріла в своїх, поцілувала в щоку й сказала: «Йди мий руки. Я приготувала твоє улюблене». Нічого не розуміючи, Богдан пішов мити руки. Потім попрямував на кухню, а Олена сказала: «Я в кімнаті накрила». Він пройшов у кімнату, де було особливо чисто, охайно й красиво, обережно сів за стіл. «Їж, синочку!» — почув він лагідний голос матері. Він вже забув, коли мама так зверталася до нього. Сів, опустивши голову, нічого не торкаючись.

– Що ж ти, синочку?

Він підняв голову і сказав тремтячим голосом:

– Я розбив вазу.

— Я знаю, синку, — відповіла вона. — Нічого. Все іноді б’ється.

Раптом, схилившись над столом, син заплакав. Вона підійшла до нього, обняла за плечі й теж тихо заплакала. Коли син заспокоївся, вона сказала:

– Пробач мені, синку. Кричу на тебе, сварюся. Важко мені, синочку. Думаєш, я не бачу, що ти одягнений не так, як твої однокласники. Я втомилася, роботи невпроворот, бачиш, навіть додому приношу. Пробач, я більше ніколи тебе не ображу!

Вечеряли мовчки. Тихо лягли спати. Вранці його будити не довелося. Сам встав. А проводжаючи в школу, вона вперше сказала не «дивися у мене…», а поцілувала в щоку й сказала: «Ну, до вечора!»

Увечері, повернувшись з роботи, вона побачила, що підлога вимита, а син приготував вечерю — посмажив картоплю.

Відтоді вона заборонила собі говорити з ним про школу, про оцінки. Якщо їй так важко навіть раз на місяць приходити до школи, то як же йому це? Коли син сказав, що після дев’ятого класу хоче піти в десятий, вона не виказувала своїх сумнівів. Одного разу нишком заглянула в його щоденник — там не було жодної двійки.

Але найпам’ятнішим днем для неї був той, коли одним вечором, після вечері, розклавши свої рахунки, він сів зліва й сказав, що допоможе їй рахувати. Після години роботи вона відчула, що він поклав голову їй на плече. Вона завмерла. Коли був маленький, часто сидів поруч з нею і, втомившись, клав голову їй на руку і часто так засипав. Вона зрозуміла, що повернула собі сина.