Возз’єднання: Сестри зустрічаються через двадцять років.

Ольга не бачила старшу сестру понад двадцять років. Аня ще в десятому класі переїхала до бездітної тітки в Київ. Говорили, що готується до вступу в університет.
– Столичні університети ж не такі, як у нас. З такою освітою можна скрізь роботу знайти, – міркувала мати. А Ольга заздрила.
– Мені так ніколи не пощастить.
За двадцять років Аня закінчила школу, а потім університет. Влаштувалася працювати в міжнародну компанію. Кар’єру зробила. Та квартиру так і не придбала. Не хоче обростати добром.
Ольга дивилася на фотографії старшої сестри з заздрістю. Ось вона в Парижі, тут у Венеції, тут у Туреччині з подругами, а тут вже в Карпатах. І говорила матері:
– Пощастило Ані. Я теж так хочу.
– Та що ж в цьому хорошого, – заперечувала мати, – ані дому, ані дітей. Заміж вийшла, а сім’ї немає.
– Нічого ти, мамо, не розумієш, – Це справжнє життя. Привикли ви над золотом чахнути, та обростати речами. А я на весільні фотографії її дивлюся і заздрю. Подивись, які красиві, фото професійним художником зроблені.
– А жити на орендованій квартирі теж нормально?
– Зате ділити нема чого. І тому, нема спокуси розлучитися. Вони однією роботою пов’язані, а не накопиченим добром. Тому і шлюб міцний. Подивися, з Аніного класу, скільки розведених вийшло. Сім’ї-то на пальцях перерахувати можна. Нічого ти, мам, не розумієш, зараз все по-іншому. Зараз люди для себе живуть. У своє задоволення.
– Це ти нічого не розумієш, – тихо додала мама, – шкода мені Аню, не склалося у неї життя. Я багато в чому винна. – Вона відвернулася, щоб молодша дочка не побачила сліз. Невже і в Ольги не буде щастя. Не тих кумирів вибрала. Треба їй розказати все, та як тепер розкажеш? Виявляється, що ми обманювали її. Як відчували, цей розмову завели. Вже наступного дня зателефонувала Аня:
– Мамо, можна мені приїхати, – спитала вона, потім після мовчання, – я без Івана.
– Щось сталося? – Не вірила своїм вухам, – як це без Івана?
– То можна чи ні? – Тетяна Олександрівна відчула, що Аня втрачає терпіння.
– Звичайно, звичайно можна. Приїдеш, тут і розберемося.
– Дякую. – Аня відключила телефон, а у Тетяни Олександрівни заболіло серце. Вона й раніше знала, що не складається в старшої дочки. А після дзвінка впевнилася. Навіщо приїжджає, чому без чоловіка і надовго чи ні?
Наступні дні пройшли в клопотах. Жартуєш, двадцять років тільки на фотографіях дочка бачили. Олексій Миколайович ходив з кутка в куток нервово. А Тетяна Олександрівна пироги пекла. Вона пам’ятала, як Анечка їх любила. Чекали її на машині, а вона потягом приїхала. Несміливо в дім постукала, Тетяна Олександрівна як побачила її, тільки руками змахнула. В руках у Ані пакунок був, який вона дбайливо до себе притискала.
– Дитина… – ахнула мати, – та звідки? Ти проходь, проходь. – Метушилася Тетяна Олександрівна
– Підкинули, – спокійно відповіла Аня, – під двері.
– А Іван, що ж?
– Іван не хоче дитину. Я б раніше приїхала, та поки документи оформила, потім розлучення…
– Та як же? Навіщо?
– Мамо, давай я на цей раз сама розберусь, не маленька. Якщо ти не хочеш, я завтра поїду.
– Нікуди ти не поїдеш, – вступився Олексій Миколайович, – досить дурниць нашій сім’ї. У нас жити будете. Ольга все одно до нас рідко приїжджає, ми вдвоє з матір’ю. А у вас є свій дім. Правильно зробила, що приїхала.
– Дякую, тато. – Обняла батька Аня.
– Та що відбувається-то? – пролунав голос Ольги, вона весь цей час біля дверей стояла. У метушні її не помітили. – Що за таємниці в нашій сім’ї? Що сталося? Яких дурниць у нас вистачає. – Ольга вимагала негайної відповіді. Дитина подала голос, Аня засуетилась, намагаючись його вкласти.
– Я сама Олі все поясню. Врешті-решт, це моя вина. – Тетяна Олександрівна повернулася до молодшої дочки, – розумієш, тоді Аня завагітніла від свого однокласника. Ну, куди їй дитину в шістнадцять років? Ось я її до тітки Лариси і відправила. Столиця все ж таки, хто там нас знає. Людей багато, загубитися легко. У неї подруга в невеликому районному центрі працювала в лікарні. Ми умовили Аню там…, в загальному, позбавилися ми від дитини.
Аня тоді дуже переживала, вони з Сергієм вирішили одружитися після школи. Дитину залишити хотіли. А я наполягла. Ось Аня і не приїжджала додому з тих пір. Та що не приїжджала, навіть говорити зі мною не хотіла. Скільки років пройшло, а не пробачила мене Аня. Ось так-то.
– Як ти могла, мамо, – Ольга не вірила своїм вухам. – Нічого собі скелети в шафі.
В ту ніч вони не спали, розмовляли, плакали, прощення просили. Ольга вперше дізналася, що не було ніякого щастя у її сестри. Що не удача, а образа тримала її далеко від сім’ї.
– Нічого, тепер все налагодиться, – повторював Олексій Миколайович, головне, що ми разом. Все виправимо, Мишка виростимо. Все добре буде.

***
Сергій залишився в рідному місті. Тут університет закінчив, тут працювати влаштувався. Ось тільки так і не одружився. А коли дізнався, що Аня повернулася, відразу до неї прийшов. Через півроку весілля зіграли, веселу сільську.
– Вибачте мене. Я все життя вам зіпсувала, – каялася на весіллі Тетяна Олександрівна
– Нічого ти не зіпсувала, – зауважив її Олексій Миколайович, – неможливо нічого зіпсувати, якщо люди люблять одне одного. Скільки дорогами не витися, а життя їх все одно в правильний шлях виведе. З дитини все почалося, дитина все виправила. І хто знає, як краще…