З життя
Вони одразу стали жити краще.

Володимир з Оксаною, ну, просто зразу добре жити почали. Полюбили одне одного. Гарне весілля справили. І з першого ж дня – у власній хаті. Володимир її разом з батьком збудував. Хата вийшла високою, ставною, з великими вікнами, що дивились на подвір’я і на вулицю. Подвір’я просторе, трохи нахилене, з клумбами-квітами. А позаду будівлі для худоби і город чималий, тягнеться рівними грядками аж до горизонту.
Хазяїнам трохи за тридцять, а у них уже шестеро дітей вдома і по подвір’ю бігають. І це теж правильно.
А тут раптом Володина молодша сестра, Вероніка, що жила в сусідньому селі і кожного року народжувала від незрозуміло кого, піддалася алкоголю – одного разу не прокинулася після нічної гулянки.
Що тут говорити? Володимир зібрався. Поїхав. Оксана ж як може залишити дітей і господарство. Поховав. Усе як треба, по-людському. І додому приїхав.
Стоїть на порозі, а попереду руки чотирьох племінників горнуться навколо нього. Найменший, Вовчик, чотири роки.
Оксана сіла мовчки на стілець і дивиться. І діти – теж мовчать і дивляться. Що їм ще робити?
Оксана витерла руки фартухом і каже:
– У мене ж навіть солі не вистачить, щоб борщ усій ораві посолити.
– А ми його й не солоного похлебаємо, – Володимир дружині відповідає. А сам усміхається.
Ну і Оксана усміхатися почала. А що їй ще робити?
Двійнята ж одразу кинулися до новоприбулих, почали роздягати-розкутувати їх.
Нормальна така родина вийшла, коли діти перемішалися всі разом. І головне не багато їх вийшло: всього десять на таку простору хату.
А потім, наприкінці наступного літа, через їхнє село як буря пронісся циганський табір. Полихнуло вогнем, усе на своєму шляху змітало. Після тої бурі багато хто з господинь не дорахувався кольорових килимків, вивішених на паркани для просушки, курей і качок. А у Сірко навіть порося з заднього двору вкрали!
Тільки Володимира з Оксаною цигани залишили з приплодом.
Вечором Оксана вийшла на ґанок, а там – вузол з червоної тканини. Вона спершу навіть не зрозуміла, що це, бо тканини мовчали собі тихо – і все.
Коли вдома вже розгорнула на столі – всередині хлопчик смаглявенький. Такий гарний. Лежить, крекче і очі антрацитові по всіх довкола розглядають.
Володимир за спину дружини заглянув і сказав лише:
– А що? Нормально. Тепер у нас в родині хлопців на одного більше буде, ніж дівчат. Та й наш білий колір з чорними кучерями розбавить.
А Вовчик, найменший до цього, за край столу вхопився, підійнявся, роздивився молодшого брата і каже:
– От нам пощастило, скажи, тату! У всіх цигани щось украли, а нам навіть Василя в подарунок залишили!..
І заметушилися всі разом, задвигалися. Почали новому братові життя влаштовувати.
Далі-то що розповідати? Все як у всіх: діти ростуть, батьки старішають. Володимир ось тільки раз-по-раз стіл в хаті видовжував. Як черговий син чи дочка до школи йдуть, потрібно ж і їм десь уроки робити. І робили. І старалися. І в домі все робили разом.
Коли одного разу в школі на зборах вчителька заговорила про труднощі перехідного віку, Володимир з Оксаною (на батьківські збори вони завжди разом ходили) переглянулися і зніяковіли, бо ці труднощі прогледіли. Залишилося лише Василька не упустити.
А як його упустиш, якщо все як треба? У школі – відмінно. Вдома він у свої чотирнадцять всю чоловічу роботу робить і всім намагається допомогти.
Спокійно, чинно дочки повиходили заміж і до чоловіків упоралися. Хлопці теж переженилися і кожен став своїм домом жити.
Василь у армії відслужив і додому до стариків повернувся. Хотів до міста їхати, далі вчитися – куди там. Щоразу влітку двір повний онуків, Василькових племінників.
А він чекає їх, як принців заморських. Готується…
Гойдалку у дворі поставив. А для маленьких пісочницю зробив. У неї ж відрами з ріки пісок намивав. Ближче ж до паркану, для малечі, кому ще на річку не можна, басейн викопав-облаштував. Туди зранку шлангом воду напускав, щоб нагрілася, щоб діти носами не шморгали. А в сільмазі накупив качечок-дельфінчиків, щоб зовсім на море було схоже.
Так і ця орава щоразу влітку не до дідуся з бабусею їхати збиралася, а до дядька Василька.
А він сяде на корточки біля воріт, зарослий майже під самі очі чорною бородою, і чекає. А як побачить чергового племінника чи племінницю, як розкинеться руками на всю довжину, як засвітить усмішкою своєю медовою, так біжать до нього дітлахи стрімголов, притискаються, притискаються до колючих щік, а самі вухо шепочуть: «Ти, дядьку Васильку, чекав на мене?»
Він же цілує, цілує кожного і обов’язково відповідає: «Ще й як чекав! Більше за всіх!..»
Але найбільше щастя трапляється ввечері, коли посуд вимито, діти накупани і треба лягати спати.
Діти, всі без винятку, затаїлися і чекають. Встає дядько Василько тоді і говорить гучним голосом:
– Ну… хто сьогодні зі мною ночувати на сіновал йде?…
І тут всі кричать. Кричать, напевно, так, як раніше “ура” на демонстраціях кричали…
Рано-вранці, бабуся Оксана піде на сіновал, щоб перевірити, чи не знесла якась кума яйце, і побачить: прямо в центрі розстелено величезний такий тулуп і спить на ньому абсолютно щаслива гарна людина. А навколо, як курчатка, діти туляться – до обличчя, рук, ніг. І сплять всі. Усі дванадцять.
А що?
У Володимира з Оксаною вже одинадцять онуків народилося…
