Сім’я з міста опинилася в забутому селі.

В родині з Києва було прийнято рішення поїхати в невеличке село. Чоловік та жінка вирушили разом зі старенькою мамою. Це була крихітна бабуся, котра жила раніше в цьому будинку, що стояв на березі озера. Коли вона послабшала і стала забувати речі, її дочка перевезла її в місто. Їли вона мало, ноги поганенько ходили, і дочка з чоловіком вирішили, що матуся незабаром покине цей світ. Вони обоє вже були на пенсії і планували поховати маму поряд з рідними на рідній землі. Вони були готові перетерпіти сільські труднощі, адже це мало бути ненадовго – саме так вони розмірковували.

Дорога в село була нелегкою, проте бабуся все витримала. Жителів там було небагато, найближчий магазин знаходився за 3 кілометри з дуже малим вибором товарів. Так і почали жити. Чоловік рибалив, жінка висадила городину, збирала ягоди та гриби у лісі, сушила трави для чаю. Відновили стару лазню і човен.

Спочатку бабуся сиділа біля віконечка, одягала окуляри і дивилася на траву у дворі, на озеро, на жовті латаття. Згодом знайшла старі валянки, взяла палицю і почала виходити на ґанок. До неї почав приходити кіт і вкладався на коліна. Вони могли довго сидіти так вдвох – бабуся гладила кота своєю маленькою рукою, а він лежав тихесенько на її худеньких ніжках. Сонечко їх пригрівало, пташки літали, метелики пурхали, а на озері качки крякали… і так затишно було.

Незабаром бабуся почала ступати по двору: валянки великі, хустина на голові, окуляри на носі, маленька, опирається на палицю і пересувається маленькими кроками. Так і дійшла до озера. Качки підгодівлю просили. Донька на валянки, щоб не промокли, галоші наділа і бабця щодня ходила до озера з кусочком хліба, годувала качок. Вони у неї крихти прямо з руки їли, а бабуся усміхалася, щаслива була. Іноді дочка катала її на човнику по озеру, давала вудочку потримати. Бабуся зловить одну-дві рибки і кота пригощає.

Так літо промайнуло, осінь, а тоді й зима прийшла. Бабуся продовжувала тепло одягнена виходити на двір і навіть підмітала ґанок від снігу мітлою. З лопатою не справлялася, але з мітлою цілком могла. І гуляла з котом по засніженому двору, дрібими кроками. Апетит у неї покращився, чай зі звіробоєм любила, брусницю з толокном, пшоняну кашу. В лазню ходила з радістю, обожнювала, коли жарко. Донька її намоє, бабуся від тепла зарум’яніє та молодшає – красуня! І так рік за роком…

Помилилися діти в розрахунках. Бабуся в селі ще шість років прожила. Увесь цей час благостно усміхаючись навколишньому світу, тихенько переміщалася у великих валянках маленькими кроками по двору, опираючись на палицю. Навіщо поспішати? На той світ завжди встигнеш, від цього нікуди не дінешся.

Краще радіти життю: дивитися на озеро, на травичку, годувати з долоні качок, гладити кота, пити кружку чаю з морошковим варенням. Потрібно насолоджуватися життям і не думати про погане. І робити добро…