З життя
Незламна Нюра: Вперта на шляху до мети.

Відомою своєю впертістю, як казали про неї в селі, Нюра не здавалася ніколи, і якщо вже поставила собі мету, то йшла до кінця, навіть якщо доводилося платити за це втратами.
— Вперта! — волала в люті сусідка Зойка, коли Нюра у сотий раз відмовлялася продавати батьківський двоповерховий будинок. — Що ти, самотньо, з таким будинком впораєшся, все одно продаси!
— Вперта! — криво посміхаючись, бурчав черговий невдачливий залицяльник, якого швидка на розправу Нюра відмахувала мітлою.
— Вперта, час минає, а залицяльників стає менше! — злорадствували сусідки.
Якщо згадати, скільки разів Нюра чула це слово на свою адресу, то можна втомитися рахувати.
Не сказати, що їй було легко з таким характером, але в усьому, що стосувалося дому і особистого життя, Нюра була непохитною. Батьки з дитинства вчили її: найголовніше в житті людини — це батьківський дім і чистота. Тому чистоту в домі, як і себе саму, вона берегла ревно — на дрібниці не розмінювалася, а порядних і неодружених чоловіків в селі бракувало.
У суботній ранок Нюра прокинулася з твердим наміром завершити всі незакінчені справи, в першу чергу — докопати город, а заодно розібратися зі своїм особистим життям. Легко сказати: тридцять соток моркви, буряків, помідорів-огірків і всякої іншої дрібниці, без якої сільська зима жахлива. Швидко поснідавши і одягнувшись у легкий червоний сарафан, який вільно сидів на її міцній фігурі (недарма все життя на натуральному молоці), вона вийшла в город і коротко оцінила фронт роботи: «Ти бач, диво!..» Постоявши хвилин три, вона рішуче вирушила вперед…
Ось уже десять років, як Нюра сама за все справлялася. Батьки пішли в інший світ, коли їй виповнилося вісімнадцять, залишивши Нюру сиротою. Так і жила вона одна, сподіваючись лише на власні сили: працювала на фермі і вела господарство. Звісно, дуже хотіла вийти заміж, але чекала свого часу, слідуючи принципам.
І ось на горизонті з’явилася надія: до тітки Ганни приїхав племінник. За розповідями сусідок на фермі, хлопець був вельми привабливим, культурним, років тридцяти і неодруженим.
«Видно, добрий чоловік. Ганна захворіла і його запросила допомогти — так той одразу приїхав, хоч раніше і не сильно родичалися», — пліткували жінки між доїннями, кидали погляди в бік Нюри.
Наче Нюра і не слухала їхній тріп, а в голові застрягло… Дивно, що племінника Ганни, Миколу, вона досі не бачила, хоча їхні будинки стояли один навпроти одного, через дорогу. Знаючи, що город добре проглядається з вулиці, Нюра вирішила виглядати гарно: тримаючи спину прямо, а сапу в руках — витончено, вона дрібними кроками ходила вздовж грядок протягом кількох годин, поки сонце і спрага не змусили її змінити тактику. Випивши води з колодязя, вона забула про наміри вразити когось, зігнулася вдвоє і почала виривати траву руками, а через ще кілька годин впала на коліна і залізла в зарості з головою. Через злість на життя вона рвала бур’ян так старанно, що якщо віддалитися на кілька метрів від її паркану і поглянути прижмурено, можна було подумати, що це маленький червоний трактор з горошинками вривається в зарості бадилля і бур’янів.
Закінчивши боротьбу, Нюра ледве вибралася з городу і, зайшовши на кухню, поглянула на себе в дзеркало: червоне плаття було в зеленій трензлі і землі, посеред тисового обличчя стирчав облізлий горбистий ніс, але очі, хоч і втомлені, світами відсвічували блакиттю липневого неба.
Перевівши погляд на годинник, Нюра ахнула: «Матінки святі, вже чверть на п’яту, ще пів години і магазин закриється!»
Наливши води у вмивальник і скинувши брудне плаття, вона, соромлячись невідомо кого, прикрила груди рукою і потягнулася за рушником, що висів за дверима. Маневр, хоч і високого морального рівня, був зовсім марний, адже прикрити Нюрини принади не під силу навіть двом рукам коваля. Швидко вмившись і акуратно витерши підпалене обличчя, Нюра раптом відчула легке недомагання.
«Голодування» — подумала вона і, накинувши свіжу ситцеву сукню, вийшла з дому. Несмотря на те, що спека трохи спадала, у повітрі стояла задуха, а над пошарпаним асфальтом струїлася марево. Нюра побігла до магазину з архаїчною назвою «Сільмаг» — у дев’яностих приїжджий ділок, забравши «нічийний» магазинчик, одразу встановив над входом нову вивіску «Супермаркет». Люди здивувалися, промовчали, але не змирилися: спочатку кілька разів вибили вікна у відповідь на необґрунтоване підвищення цін, потім підпалили тара на задньому дворі на знак незгоди з акцизною політикою. І нарешті, знесли до «усім відомому Фені» вивіску, зрозумівши, нарешті, що в борг у «Супермаркеті» пузир вже не отримаєш. Вивіска відновленню не підлягала, а тому втомлений воювати з аборигенами власник встановив стару картонку з написом «Сільмаг».
Ледь задихаючись, Нюра вбігла на ґанок і… побачила зорі. Не те щоб пряму галактику, як її малювали в підручниках з астрономії, або той захопливий купол, що бачила вона у десятому класі на екскурсії в планетарію — ні, ці зорі були зовсім іншими: вони сжималися до точок, потім знову виростали, пульсували і викликали то легкість, то запаморочення. Нюрина свідомість стала невагомою, пролітала через розсипи небесних тіл і оберталася, потопаючи в прозорій імлі. І несподівано через ту імлу на Нюру подивився добрий, уважно усміхнений ангел з невеликими, акуратно складеними за спиною крилами, але чомусь одягнений був у тільняшку.
— Ви за мною? — не відкриваючи рота, що було зрозуміло, запитала Нюра. Ангел усміхнувся у відповідь і кивнув.
— Я померла? — Нюра не могла не поставити це безглузде питання, адже в книжках всі, хто стикався з ангелами, питали саме це. Ангел негативно, але якось невпевнено качнув головою.
— А можна, я ще тут залишуся, мені ж ще можна допомогти? — наполегливо запитала Нюра. — Ну, якщо лише водою на тебе бризнути! — відповів ангел несподівано приємним оксамитовим баритоном.
— Святе? — Нюра відчула блаженну легкість.
— Може і святе, — Нюра з подивом побачила, що ангел тримає в руці маленьку пляшечку «Святого джерела» і широко усміхається.
І тут Нюра, незважаючи на замішання, помітила на його щоках легку щетину. Якщо тільняшка ще якось могла бути зрозумілою, то ця щетина цілком суперечила уявленням про ангельську природу.
— А у ангелів буває борода? — соромлячись, запитала Нюра. — Тссс, — ангел схилився над Нюрою, і її охопило приємне чуття. «Це все, я кінчаюсь», — думала Нюра, ледь збираючи розгублені думки докупи, і раптом почула голоси. Вони звучали дедалі голосніше, описуючи її минулі гріхи.
— Горда, зайвий раз не подумає, — шамкав чийсь старший голос. «Гордість — гріх», — Нюрині думки заплутувалися.
— Так, горда, допомоги ніколи не просить, усе сама, — ніби захищаючи, парирував інший, здається, жіночий голос. «Один-один», — машинально відзначила Нюра.
— Строга. Увесь час на виду, а з ким, ні з ким, — хваліла жінка старшого віку.
— А які пироги пече, умліти можна, — цей голос був дівоче дзвінким.
«А це тут до чого? Дивний Суд», — майнуло в голові у Нюри, але вона відкинула грішні думки. Голоси злилися, звучачи вже зовсім нерозбірливо, і тут ангел окропив Нюру водою, бризнувши просто з пляшечки.
Нюра здригнулася і прийшла в себе — молодий чоловік в тільняшці і з рюкзачком за спиною стояв на колінах. Утримував її голову трохи піднятою і другою рукою тягнув їй пляшку з мінералкою. Навколо зібралася юрба, і всі раділи, що Нюру вдалося привести до тями.
— Ось саме, якби не мій Миколка, вже не відкачали б Нюру, — метушилася тітка Ганна. — А ти, Нюро, як мала, їй Богу, так на сонці працювати, недалеко і до удару. Я ось пам’ятаю, у шістдесятому році сват старої Якимівни пішов на покіс в самий п’ек,….
Що сталося зі сватом Якимівни, Нюра вже не чула — Микола легко підняв її міцне тіло на руки і поніс прямо туди, де починався вечір, обіцяючи тишу та прохолоду. Микола йшов упевнено, міцно притискаючи Нюру до грудей, і трохи накульгуючи, але їй здавалося, що він трохи підлітає…
***
На Спаса вони відзначили весілля, а через рік тітка Ганна, забувши про хвороби, дбайливо прикриваючи мережива на великій синій колясці, жартома розповідала сусідам, що «дітей у пологовому будинку нині тільки по двоє видають, а якщо не вірите, самі сходіть».
