З життя
Ручка тягнеться до полуниці крізь паркан, а я лише сапаю цибулю.

В щілину паркану протискається тоненька рука, тягнучись до стиглої полуниці. Я роблю вигляд, що цього не бачу, і продовжую прополювати цибулю.
— Вітаю, тітко Оксано, — гукнув тоненьким голосом Льошик.
— Привіт, сонечко, — посміхаюся я. — Йди сюди, допоможеш мені полуницю збирати.
Сітка пpaкaнa провисає, я легко піднімаю нижню частину, і до мене в гості приходить Ангел – так я називаю Льошика. Слідом за ним, охкаючи та зітхаючи, протискується велика собака Гайдамак; він майже у два рази більший за свого господаря. Ставлю в центр грядки велику миску. Льошик збирає найбільші і найстигліші ягоди. У нього світле волосся, голубі очі, гострі, виступаючі, як крила, лопатки. Тому й називаю його Ангелом. Йому 5 років. Цікавий, добрий.
— Льоша, а чому мама сьогодні вранці сварилася?
— Та просто вона хотіла табурети покрасити, а я фарбу розлив, — відповідає Льошик. — Хотів Гайдамаку будку пофарбувати та ненароком впустив банку.
— Ну, це не страшно. Зараз ми з тобою чаю поп’ємо і купимо іншу фарбу.
Мій маленький Ангел самостійно миє руки й вмощується за стіл. Його улюблене місце біля вікна. З пропонованих страв обирає полуницю з молоком і ще теплу булочку. Булочка посипана цукровою пудрою, і верхня губа у Льошки покривається білими солодкими вусиками. На килимку біля порога лежить Гайдамак. Він тут не вперше, правила вдома знає і терпляче чекає на частування. Йому дістається сирник. Гайдамак з жалем дивиться на одинокий сирник, потім, не ховаючи розчарування, на нас з Льошиком, ніби запитуючи очима: це все!? Я сподівався на більше… Ми сміємося, і я ставлю перед волохатим другом миску з супом. Гайдамак нас пробачає і, не поспішаючи, береться за частування.
Через годину ми всі повертаємося з магазину з двома банками фарби: білою і зеленою. Небо голубе, сонце високо, жарко. Заходжу додому перевдягнутися, збираючи в пакет залишки полуниці і булочки. На ґанку Льошиного дому сидить бабуся. Вона осліпла два роки тому. Маленький Ангел дбайливо поправляє хустку на її голові, щоб було рівно і гарно, заправляє вибившуся прядку волосся. Ставлю бабусі на коліна чашку з полуницею, знаю — вона її любить.
На відкритій веранді разом з Льошиком фарбуємо білою фарбою табуретки, а потім, з другої банки — будку Гайдамака. Тепер вона буде зелена. Льошик задоволений, Гайдамак — байдужий.
З роботи повертається Олена, мама Ангела. Хвалить сина за виконану роботу, запрошує всіх до столу. Льошик бере бабусю за руку і веде до дому. Потім він годує її рисовою кашею, акуратно і терпляче. Чай старенька п’є самостійно, з карамелькою. По дому пересувається самостійно, знає, де яка дошка скрипить. Олена працює у кафе при дорозі, від дому — два кілометри. Якщо друга зміна, повертається пізно. Вся надія на сина.
Краєм ока спостерігаю за Льошиком, він із задоволенням їсть кашу з шматком масла. Випивши чашку солодкого чаю, йде дивитися мультики. Дитина й вже чоловік. Або навпаки: чоловік, але ще дитина?
Підмітає підлогу, може помити посуд, допомагає бабусі одягатися правильно, годує її, заносить в дім дрова (по два поліна), воду (маленьким відром). А ще він любить свого собаку і може інколи гірко плакати, коли мати несправедливо накричить. Може щасливо сміятися, коли купається в річці, і бризки води піднімаються високо-високо й виблискують на сонці.
Олена проводжає мене до воріт. Я прошу не кричати на Льошика. Він чоловік, не принижуй його. Бережи. Знаходь привід, щоб похвалити.
Олена починає скаржитися на важке життя, на сліпу матір, на маленьку заробітну платню.
Я у відповідь: свій дім, мама жива і поряд, є робота, є син-помічник, сама здорова. Умій цінувати те, що є, і не дивитися на інших.
Олена усміхається і махає на прощання рукою.
Мої заняття з Льошиком не проходять даремно, у п’ять років він вже вільно читає бабусі «Снігову королеву». А в тихі безвітряні вечори ми йдемо з вудками на річку. Сонце — стиглий соняшник, повільно заходить за ліс, відпускаючи останні теплі промені. Підсвічені знизу хмари відливають золотом. Все навколо завмирає, відпочиває від метушні й звуків. Наше з Льошиком спілкування зовсім не відлякує зацікавлену рибку, і незабаром пара, виблискуючи лускою, вже плюхається в банці. Вечеря моєму коту забезпечена…
…Сьогодні до мене прилітав Ангел. Він вже дорослий, йому 42. Шановний лікар, хірург. Кілька разів на рік навідує могили матері й бабусі, а потім, навантажений гостинцями, заходить в мій дім. Всі його називають Олексій Миколайович, але я-то знаю, що це Ангел! Великий, широкоплечий і дуже добрий Ангел. У будь-яку пору року він ставить на стіл кошик з полуницею, сідає на улюблене місце біля вікна і щасливо посміхається. П’є чай з теплими булочками, викурює на ґанку цигарку, а прощаючись, обіймає мене двома великими, теплими крилами…
