Весна за вікном: мрії про завтрашній ранок у лікарняній палаті

Палата в лікарні була невеличкою, але чистою, з великим вікном і напіввідчиненою квартиркою. Свіжий ранковий вітерець проникав у кімнату й наповнював її пахощами наближення весни. Катруся лежала на ліжку й думала: «Чи доживу я до весни?…»

Двері до палати відчинились, ледь скрипнувши, і на порозі з’явилися колишня свекруха Єлизавета Степанівна з зятем Надькою. Їх поява не стала несподіванкою, але все ж була неприємною. Особливо свекрухи.

Катруся окинула їх байдужим поглядом, порожнім і холодним, і подумала: «Цікаво, спитають вони, як моє здоров’я, чи одразу почнуть про квартиру говорити?» Але ці думки не приносили їй ні болю, ні страждань. Все в душі давно вигоріло, а образи, зокрема на свекруху, вже втративши гостроту, відійшли на задній план перед надвигаючою бідою. Поки невідомо, чого очікувати від можливої операції. Витримає серце чи ні?

Прогнозів лікарі не давали та обіцянок не роздавали. От сьогодні збереться консиліум, і тоді вирішать. А поки що слід було чекати результатів обстеження і рішень медичних світил.

Єлизавета Степанівна та Надя сиділи біля ліжка хворої з понурими обличчями, які начебто повинні були виражати співчуття. Мовляв, прийшли навідати разом, бо люди ж рідні… Але поки що мовчали. Вочевидь, не знали, з чого почати цей слізний діалог.

Від Наді пахло дешевими парфумами, а від колишньої свекрухи, як завжди, несло якимись спеціями. Напевно, зранку пекла.

— Ось, — нарешті озвалася вона. — Я тобі тут свіженький пиріжок передала і компот з кураги зварила. Він добрий для серця…

І знову я, а не ми. У своєму репертуарі. Напевно, Надя намовила принести ці «ласощі». Катруся змовчала.

«Принесла й принесла. Давай ближче до справи», — промайнуло в неї в голові, і вона поглядом запросила до розмови.

— Катрусю, — нарешті почала свекруха. — Ти ж не будеш заперечувати, що, незважаючи на твій розлучення із Женєю, ми завжди добре до тебе ставилися і, звісно ж, до нашого онучка Гоші…

«О, як проспівала… А де ж була ти раніше, люба бабуся, коли я водила сина до психологів після того, як твій син кинув його і пішов до іншої сім’ї?!»

— …дуже жаль Гошаню, — продовжувала вона завчені слова, — нашу кровинушку. Так, Надю? Чому ти мовчиш? — свекруха втерла сльозу мереживною хусточкою, пахучою духами.

Катруся не втрималася від усмішки, а слова свекрухи повисли в повітрі, не знайшовши відповіді або підтвердження. Зятя сидів, низько опустивши плечі і дивлячись кудись вдалечінь. Але тут раптом глянув на неї співчутливо і спитав:

— Як ти себе почуваєш, Катрусю? Що лікарі кажуть?

Жінка мовчки розглядала їх скорботні фігури й не могла знайти, що відповісти, окрім сухого: нічого поки що. Цю відповідь можна було віднести і до самопочуття, і до відповіді лікарів.

— Я так переживаю за Гошаню. З ким він? Я запропонувала Наді взяти відгул і посидіти з ним, як ти до цього ставишся? — продовжувала свекруха стурбованим тоном.

Катруся відвернулася до вікна. В лікарні вона вже кілька днів після нападу, а синочка забрала до себе сусідка, самотня пенсіонерка. Водить його в садочок, забирає, годує, купає. Боже, дай їй здоров’я! А він, напевно, стоїть біля вікна вечорами й чекає маму з роботи…

А що буде з ним, якщо раптом… станеться найстрашніше? Ось ці двоє й прибігли, злетілися, як шуліки, відчуваючи швидку здобич. Катрусі стало гидко, особливо неприємною була свекруха. Зрозуміло, що німий і безвольний зять був приведений сюди для більшої переконливості, мовляв, вся рідня зібралася в тяжкий момент.

— Ми тут подумали…, — продовжила Єлизавета Степанівна, все так само не віднімаючи хусточки від очей, — квартира твоя…

Та раптом Надя сильно смикнула її за рукав і трохи відвернула плечем:

— Катрусю, ти прости нас, добре? Що раніше не прийшли, і про Гошу не подбали. Егоїзм та байдужість. Я ж все життя під п’ятою, то у мами, то у чоловіка, тепер от знову. Але я дійсно переживаю за вас і хочу допомогти…

Обличчя свекрухи перекосило від цих слів. Зрозуміло, що вона не очікувала їх від завжди покірної, мовчазної доньки. Єлизавета Степанівна підвелася на свій могутній зріст і заявила:

— Підемо, Надія, доки ти зовсім до абсурду не домовилася.

Надя продовжувала сидіти, тримаючи Катрусю за руку.

— Їй треба відпочити і все обміркувати, — не вгамовувалася Єлизавета Степанівна. — Ми згодні взяти опіку над Гошею, якщо…

— Мамо! — трохи підвищила голос Надя. — Припини, я тебе прошу. Вийди, будь ласка. Іди вже до свого улюбленого сина, до нього ж квапишся?

Катруся не вірила своїм вухам, щоб завжди покірна й безголоса Надя розмовляла з матір’ю в такому тоні! Чи це артистизм досяг найвищої точки при думці про її квартиру в мальовничому зеленому куточку міста? Так, претендувати на неї вони могли лише, якщо зможуть оформити опіку над онуком і племінником.

Її колишній обмін квартирою не робив, у його нової дружини з прийомною дочкою житлова площа дозволяла переїхати до неї з новенькою плазмою і тільки що виплаченою машиною. Сина за весь цей час він жодного разу не відвідав. Дитина сумувала за татом, плакав – навіть після роботи з психологом. Катруся переживала і якось подзвонила йому:

— Можливо, забереш сина у вихідні? Погуляєте, поспілкуєтеся, — попросила вона, на що той холодно відповів:

— А в тебе що, важлива зустріч? Іди з сином і не мороч чоловікові голову, хай одразу знає, що ти з “прицепом”.

Катруся виключилася з розмови й заплакала. Гоша заспокоював її, гладив по голові й обіцяв добре себе поводити, від чого її серце ще більше розривалося на частини.

Після цього подзвонила свекруха і авторитетно заявила, що час би Катрусі змиритися й не турбувати її сина дзвінками та прийомами. Цим вона нічого не доб’ється. Всі ці спогади вихором промайнули в голові, і тут вона почула:

— Підемо, Надія! Дай їй відпочити і все обдумати…

Тут уже Катруся не витримала й відповіла:

— Що обдумати? Як квартиру вам переписати? Нічого ви не отримаєте, йдіть! А за Гошею є кому приглядати, якщо що…

Єлизавета Степанівна на мить спантеличилася, але тоді підняла палець догори вчительськи та сказала:

— Як була невдячною, так і залишилася! Не пожалкуй, дивись.

Вона поглядом указала доньці на вихід і вийшла, грюкнувши дверима.

Але Надя лишилася на місці, так і сиділа поруч з опущеними плечами. Катруся відвернулася від неї, і тут та знову заговорила:

— Знаєш, я тобі не ворог, Катруся. І в мене до тебе є серйозна пропозиція. Після аварії, коли загинув мій чоловік, у мене залишилася квартира, в якій я живу. А ще – його заміський будинок. Він завжди його здавав і казав: як тільки народиться дитина, ми туди переберемося. Мати про нього не знає, дитина так і не народилася, і чоловіка більше нема.

— І що? – запитала Катруся. – Яке це має до мене відношення?

— Дім великий, з зручностями, Катю. От ти вийдеш з лікарні після операції, давай туди переберемося? А наші квартири здамо. Я допоможу вам із Гошею, тобі ж одній важко буде, розумієш? Я правда хочу допомогти, а матінка й знати не буде де ми.

Катруся здивовано дивилась на свою колишню зятю.

— Ти не подумай, я не прошу офіційної опіки, просто чисто по-людськи. Подумай, добре? Я не можу більше з нею, вона всіх ненавидить, крім сина. А його нову дружину більше за всіх, до неї ставиться гірше, ніж до тебе…

Але тут до палати зайшов лікар з задоволеним видом і сказав:

— Ну що, Катерина Іванівна! Все не так погано у вас. Консиліум завершено, завтра ще професор Сем’ягін вас подивиться і будемо вирішувати, як вас далі лікувати. Операція на даній стадії не потрібна. Серце справляється і при правильному лікуванні ще ого-го скільки проживете. Не хвилюйтеся тільки і не переживайте. Стреси виключені!

Лікар підморгнув жінкам і вийшов з палати.

Вони обнялися, як дві сестри, і Катруся розридалася, гучно, з риданнями, як у дитинстві. Їй здавалося, що величезна важка плита, що давила на її серце, раптом впала й звільнила дихання, душу від страху і серце від надривного болю…

Надя гладжувала її по спині й тихенько говорила:

«Все буде добре тепер, все буде добре, от побачиш…»

А в дверях стояла Єлизавета Степанівна з хусточкою в руках, нетерпляче перемнялася з ноги на ногу і думала: «Що я тут роблю? Там син чекає з нотаріусом по квартирним питанням… Треба подзвонити, скасувати зустріч».

Незабаром Катрусю виписали, а Надя вже займалася пошуком квартирантів, не посвячуючи матір у свої плани. Справляться вони, не чужі ж люди.