З життя
Зі сльозами на очах, вона вийшла з автомобіля й уклонилася, дякуючи: чому у розвинутій країні ми забуваємо про літніх людей?

Жінка розплакалася, вийшла з машини і вклоняючись подякувала. Мені неймовірно шкода, що в такій розвиненій країні ми не можемо подбати про старших людей.
Три тижні тому я їхав із сином до школи. Ми вирішили на кілька хвилин зупинитися біля автобусної зупинки, щоб перевірити, чи є в рюкзаку форма для фізкультури. Тоді вже здалеку помітив, що до нас прямує літня, на перший погляд хвора, жінка.
Вона підійшла до вікна і легенько постукала. Я опустив скло, а вона з явною надією в голосі спитала мене:
– Добрий день, чи ви таксист?
Я заперечив, і вона з відчаєм відійшла недалеко. Я попросив сина знайти форму самостійно і вийшов дізнатися про цю жінку більше.
– Я думала, що ви таксист, тут іноді зупиняються. Мені потрібно доїхати до лікарні.
– Для мене це недалеко, якихось три кілометри, сідайте.
Ми поїхали. Їй було важко дихати, я бачив, скільки зусиль їй коштує навіть проста розмова. Вона сказала мені, що щодня їздить до лікарні автобусом, але сьогодні вранці йшов густий сніг, і вона не встигла, а наступний автобус мав бути лише через годину. Я слухав те, що вона говорила, і з кожним її словом відчував величезну несправедливість.
Коли ми приїхали на місце, вона потягла з торби гаманець…
– Ні в якому разі не візьму від вас ані копійки, – твердо заперечив я. – Ви вже в своєму житті стільки пройшли, за все вже заплатили.
Жінка розплакалася, вийшла з машини і вклоняючись подякувала.
А я, здоровий тридцятирічний чоловік, сидів із клубком у горлі, дивлячись, як вона йде. Мені неймовірно шкода, що в такій розвиненій країні ми не можемо подбати про старших людей. Мені соромно, що старші люди мають хвилюватися про такі речі, як добратися до лікаря.
Дорогі читачі, якщо знаєте когось, хто потребує допомоги у таких простих справах, допоможіть, чим можете. Відвезіть до лікаря, переведіть через дорогу, зробіть покупки… Подбаймо один про одного!
