Телефонний дзвінок серед ночі порушив тишу і змусив її здригнутися

На пів на дванадцяту ночі пролунав дзвінок. Оксана тільки-но задрімала під спокійне дихання чоловіка, коли раптом різка трель телефону змусила її здригнутися. Серце забилося тривожно — в таку пору добрих новин не чекай.

— Тарасе, — легенько торкнула вона чоловіка. — Тарасе, прокинься! Телефон.
Він різко підвівся на ліжку, схопив слухавку. Оксана уважно вдивлялася в його обличчя, яке змінювалося з кожною секундою, стаючи дедалі блідішим.
— Як це… коли? — глухо запитав він. — Так… так… зрозумів. Зараз буду.
Тарас повільно опустив телефон. Його пальці тремтіли.
— Що сталося? — прошепотіла Оксана, вже здогадуючись про якусь жахливу подію.
— Петро з Катериною… — він ковтнув. — Аварія. Обидвоє. На місці.
У кімнаті запанувала важка тиша, яку розрізав лише тік тікінь годинника. Оксана дивилася на чоловіка, не вірячи.

Лише позавчора вони всі сиділи на кухні, пили чай, Катерина ділилася рецептом нового пирога. А Петро, кращий друг Тараса ще з університетських часів, розповідав рибальські байки.
— А Марічка? — раптом згадала Оксана. — Боже, а що з Марічкою?
— Вона була вдома, — Тарас поспішно натягав брюки. — Мені треба їхати, Оксано. Потрібно впізнання зробити, і взагалі.
— Я з тобою.
— Ні! — він різко озирнувся. — Уляна залишається сама. Не варто її лякати серед ночі.
Оксана кивнула. Чоловік мав рацію — нічого вплутувати дванадцятирічну дочку в цю трагедію. Принаймні, зараз.
Всю ніч вона не зімкнула очей. Ходила по квартирі, раз по раз поглядаючи на годинник. Заглянула до сплячої Уляни — та тихенько дихала, підклавши долоню під щічку, руді коси розкидалися по подушці. Така світла, така беззахисна.

Тарас повернувся під ранок — виснажений, з червоними очима.
— Підтвердилося, — втомлено промовив він, падаючи в крісло. — Лобова… з фурою. У них шансів не було.
— А що тепер з Марічкою буде? — тихо запитала Оксана, ставлячи перед чоловіком чашку міцної кави.
— Не знаю. У неї тільки бабуся в селі залишилася. Стара вже зовсім, ледь ходить.

Вони помовчали. Оксана дивилася у вікно, де світанок фарбувався в сірий, холодний відтінок. Марічка, хрещениця Тараса, була ровесницею їхньої Уляни. Світленька, тиха дівчинка, завжди трималася трохи осторонь.
— Знаєш, — повільно промовив Тарас, — я думаю… А може, ми її до себе візьмемо?
Оксана різко обернулася:
— Ти серйозно?
— А що? Місце є, кімната вільна. Я ж хрещений. Не віддавати ж дитину в інтернат!

— Тарасе, але це… це дуже серйозно. Треба все обміркувати. З Уляною порадитися.
— А що тут думати? — він вдарив кулаком по столу. — Дівчинка залишилася без батьків! Моя хрещениця! Я собі в очі дивитися не зможу, якщо її покину!
Оксана прикусила губу. Звісно, чоловік мав рацію. Але все відбулося так швидко, так неочікувано.
— Мамо, тату, що сталося? — сонний голос Уляни змусив їх обох здригнутися. — Чому ви так рано встали?
Вони перезирнулися. Момент істини настав раніше, ніж вони чекали.
— Доню, — почала Оксана, — присядь. У нас… дуже погані новини.
Уляна слухала мовчки, лише її очі ставали дедалі більшими. А коли батько сказав, що Марічка житиме з ними, раптом різко встала:

— Ні! — закричала вона. — Не хочу! Нехай їде до бабусі!
— Уляно! — обірвав її Тарас. — Як тобі не соромно! У неї таке горе…
— А мені що з того? — очі дівчинки блиснули. — Це не мої проблеми! Я не хочу ділити з нею дім! І вас не хочу ділити!
Вона вибігла з кухні, грюкнувши дверима. Оксана безпомічно подивилася на чоловіка:
— Може, дійсно, не варто поспішати?
— Ні, — твердо відповів він. — Рішення прийнято. Марічка житиме з нами. Уляна звикне.
За тиждень Марічка переїхала. Тиха, бліда, з погаслими очима. Вона майже не розмовляла, лише кивала у відповідь на питання.
Оксана намагалася оточити її турботою. Вона готувала улюблені страви, купила нову постільну білизну з метеликами.

Уляна демонстративно ігнорувала Марічку. Замикалася в своїй кімнаті, а якщо зустрічалася з нею в коридорі, відверталася і проходила повз.
— Припини так себе вести! — сварив її батько. — Май совість!
— А що я роблю? — огризалася Уляна. — Я просто її не помічаю. Маю право! Це мій дім!
Напруга в домі зростала з кожним днем. Оксана металася між дівчатками, намагаючись згладити гострі кути. Але чим більше старалася, тим гірше ставало.
А тоді пропали сережки. Улюблені, золоті з маленькими діамантами — подарунок Тараса на десяту річницю весілля.
— Це вона взяла! — випалила Уляна, коли Оксана виявила пропажу. — Я бачила, як вона в вашу спальню заходила, коли вас вдома не було!
— Неправда! — вперше за весь час Марічка подала голос. — Я нічого не брала! Я не злодійка!

Вона розплакалася і втекла до себе. Тарас похмуро подивився на дочку:
— Ти це спеціально, так? Вирішила її зі світу зжити?
— Я правду кажу! — Уляна тупнула ногою. — Вона прикидається! Бере на себе роль нещасної, а сама…
— Досить! — обірвала її Оксана. — Давайте не будемо сваритися. Знайдуться сережки. Може я сама їх кудись поклала і забула просто.
Але через три дні зі скриньки зникла каблучка. Єдина пам’ять про матір Оксани.

— Ну що, і це теж випадково пропало? — їдко поцікавилася Уляна. — Або будемо робити вигляд, що нічого не відбувається?
Вона стояла посеред вітальні, упрерши руки в боки — точнісінько маленька фурія. А в дверях застигла бліда Марічка, кусаючи губи і часто моргаючи, ніби стримуючи сльози.
Оксана переводила погляд з однієї дівчинки на іншу. І вперше за ці дні їй здалося, що вона починає розуміти.
Оксана сиділа на краю ванни, крутячи в руках флакон зі зеленкою. Просте рішення прийшло до неї випадково — вона якраз обробляла поріз на пальці Марічки від паперу, коли мелькнула ця думка. Зеленка. Така ж вперта, як неправда, і така ж помітна, як правда.

Дочекавшись, доки всі заснуть, вона дістала скриньку з прикрасами. Кожен перстень, кожну сережку обережно помітила крихітною крапкою.
— Що я роблю? — прошепотіла вона в темряву. — Господи, до чого дійшло…
Наступного ранку зник кулон. За столом було тихо. Марічка сумно перекидала кашу ложкою, Уляна демонстративно відвернулася до вікна. Тарас похмуро пив каву.
— Дівчатка, — Оксана намагалася говорити спокійно. — Покажіть мені руки.
Вони здивовано подивилися на неї.
— Нащо це? — насупилася Уляна.
— Просто покажіть.
Марічка першою простягнула відкриті долоні — чисті, без жодної плямки. А ось Уляна зволікала.
— Я не буду! — спробувала вона встати з-за столу.
— Сядь! — урізав голос батька. — Негайно покажи руки матері!
Уляна, закусивши губу, витягнула руки. На подушечках пальців зеленіли крихітні крапки.

У кухні запанувала дзвінка тиша. Було чути, як цокають годинники на стіні, як гудить у трубах вода, як важко дихає Тарас.
— Ти… — він задувився від гніву. — Ти звинувачувала Марічку, а сама…
Уляна схопилася, перекинувши стілець. В очах плескався жах і ще щось — можливо, сором?
— Ненавиджу вас! — закричала вона. — Усіх ненавиджу!
Раніше, ніж хтось встиг її зупинити, вона вибігла в передпокій. Гримнула вхідними дверима.

— Уляно! — Оксана рвонулася слідом, але чоловік перехопив її за плечі.
— Нехай провітриться, — суворо сказав він. — Нехай подумає над своїм поведінкою.
Але години йшли, а Уляна не поверталася. Телефон не відповідав. До вечора Оксана вже не знаходила собі місця.
— Треба у поліцію дзвонити, — тремтячим голосом сказала вона. — Вже темніє…
І тут Марічка, мовчазна весь день, раптом схопилася:
— Мені здається, я знаю, де вона може бути.
— Звідки? — здивувалася Оксана.
— Я… я іноді бачила. Вона любить сидіти в старій альтанці в парку. Там, де ставок.

— Чому ти раніше не сказала? — підскочив Тарас.
— Ви не запитували, — знизала плечами Марічка. — Я схожу за нею. Одна. Будь ласка.
Оксана перезирнулася з чоловіком. Щось було в голосі Марічки — якась нова, незнайома нота. Впевненість? Рішучість?
— Іди, — кивнула вона.
Минув годину. Другий. За вікном скупчилися сутінки, коли у двері подзвонили.
На порозі стояли обидві дівчинки — розпатлані, почервонілі. У Уляни очі були запухлі від сліз, але в них більше не було злості. А Марічка… Марічка вперше за весь цей час посміхалася.
— Мамо, — тихо сказала Уляна. — Пробач мене. Я… я все поверну.
— Я знаю, мила, — Оксана притягнула дочку до себе. — Знаю.

— Просто я думала… — Уляна схлипнула. — Я думала, ви тепер її більше любити будете. Вона ж така нещасна. А я…
— Дурненька, — раптом сказала Марічка. — Дурненька ти, Улянко. Хіба можна вкрасти любов? Вона або є, або її немає.
Оксана здивовано дивилася на падчерицю. Звідки в дванадцятирічної дівчинки така мудрість?
— Ми з нею поговорили, — пояснила Марічка, помітивши її погляд. — Довго говорили. Про все.

— І знаєш що? — Уляна раптом усміхнулася крізь сльози. — А вона класна. Наша Марічка. Уявляєш, вона теж любить «Гаррі Поттера»! І в шахи грає! Мамо, можна вона буде жити в моїй кімнаті? Ну, будь ласка!
Оксана відчула, як до горла підступає комок. Вона обняла обох дівчат, притисла до себе. Десь у глибині квартири голосно висякався Тарас.
Пізніше, відправляючи дівчаток спати, вона почула їхній шепіт:
— Слухай, а можна я буду тебе сестричкою звати? — донісся голос Уляни.
— Можна, — в голосі Марічки звучала усмішка. — Тільки за однієї умови.
— Якої?

— Навчиш мене фенічки плести? У тебе такі красиві виходять…
Оксана тихенько прикрила двері. На кухні чекав Тарас — з двома келихами.
— Знаєш, — задумливо сказав він, розливаючи рубінову рідину, — а Петро з Катериною зараз, мабуть, радіють. Там, нагорі.
— Думаєш? — вона взяла келих.

— Впевнений. Їхня дівчинка вдома. У сім’ї. І тепер у неї є сестра.
За вікном мерехтіли зірки. Десь далеко гавкали собаки. А в дитячій кімнаті дві дівчинки, ще недавно чужі одна одній, шепотілися про своє, дівоче, потихеньку стаючи справжніми сестрами.