Залишившись без мами в шість років: історія двох сестер та новонародженої

В шість років я залишилася сиротою. Нас у мами вже було дві дівчинки, а мама народжувала третю. Я все пам’ятаю, як мама кричала, як зібралися сусідки, плакали, як затих мамин голос…

Чому не викликали лікарів, не відвезли маму до лікарні? Досі не можу цього зрозуміти. Чому? Було далеко до села? Завалило дороги? Я так і не знаю досі, певно, була якась причина? Мама померла під час пологів, залишивши нас трьох: двох старших сестричок і маленьку новонароджену Оленку.

Після смерті мами батько розгубився, рідні у нас тут не було, уся рідня на Заході, допомогти татові впоратися з нами не було кому. Сусідки порадили йому терміново одружитися. Не минуло й тижня після маминих похоронів, як батько вже наречений.

Рекомендували батькові свататися до вчительки, казали, що вона добра жінка. Батько пішов. Посватався і отримав згоду. Мабуть, він їй сподобався. Він був молодий, гарний – це точно. Високий, стрункий, із чорними очима. Загледітися можна було.

Так чи інакше, приїхав батько ввечері з нареченою на оглядини.

– А я вам нову маму привіз!

Мене взяла така досада, якась гіркота охопила, я не розумом, а дитячим серцем відчувала щось погане. У будинку ще все мамою пахло. Ми ще носили сукні, пошиті та випрані її руками, а він нам вже нову маму знайшов. Тепер, через роки, я його розумію, а тоді просто зненавиділа його і його наречену. Що вже ця жінка надумала про нас, не знаю, але зайшла в дім, обнявшись із батьком.

Обидва вони були трохи напідпитку, і вона сказала нам:

– Будете мене мамою звати, залишуся.

Я молодшій кажу:

– Вона нам не мама. Наша мама померла. Не клич!

Сестричка заплакала, а я як старша виступила вперед.

– Ні, не будемо! Ти нам не мама. Чужа ти!

– Дивіться, яка балакуча! Ну, тоді я з вами не залишуся.

Учителька за двері, батько хотів було за нею піти, але на порозі завмер, не пішов. Постояв, опустивши голову, потім підійшов до нас, обійняв і як заплаче в голос, і ми теж давай ридати разом із ним. Навіть маленька Оленка у своєму ліжечку занила. Ми маму свою оплакували, а батько – улюблену дружину, але в наших сльозах було більше горя, ніж у татових. Сирітські сльози – вони однакові у всьому світі, і сирітський біль по рідній матері на всіх мовах один. Тоді я вперше і востаннє в житті бачила, як тато плаче.

Батько з нами ще прожив тижні дві, він у лісоспілці працював, їх бригада в ліс відправлялася. Як бути? Іншої роботи в селі не було. Домовився батько з сусідкою, залишив їй грошей нам на їжу, Оленку віддав іншій сусідці і подався в ліс.

Отак ми залишилися одні. Сусідка прийде, зварить, піч натопить і піде. Своїх справ у неї повно було. А ми вдома цілими днями одні: і холодно, і голодно, і страшно. Село стало думати, як нам допомогти. Потрібна була жінка, щоб сім’ю врятувати. Та не просто якась, а особлива, здатна прийняти чужих дітей, як своїх. А де таку знайти?

У розмовах дізналися, що в далекій родині нашої односельчанки є молода жінка, яку чоловік залишив через те, що вона виявилася бездітною. А чи була в неї дитина, та померла, а більше Бог не дав їй, ніхто не знав точно. Все-таки дізналися адресу, написали листа і через ту тітку Марфу викликали нам Зіну.

Батько був ще на заготівлях, коли Зіна рано вранці прийшла до нас. Зайшла вона в дім так тихо, що ми й не чули. Прокинулася я, а в домі кроки. Ходить, зовсім як мама, хтось, посудом гримить на кухні, а по дому запах! Знову млинці!

Ми з сестрою тихенько стали в щілинку підглядати. Зіна тихо хазяйнувала: мила посуд, мила підлоги. І нарешті, вона почувши звуки, зрозуміла, що ми прокинулися.

– Ну, йдіть сюди, білявочки, їсти будемо!

Нам дивно стало, що вона нас білявочками назвала. Ми з сестрою і справді світловолосі та блакитноокі – у маму.

Набралися ми сміливості, вийшли з кімнати.

– Сідайте до столу!

Нас не треба було двічі просити. Ми наїлися млинців і вже відчули довіру до цієї жінки.

– Мене зватимете тіткою Зіною. Кличте так.

Потім тітка Зіна скупала нас з Вірою, все нам випрала і пішла. На другий день чекаємо: вона прийшла! Дім під її руками змінився. Знову стало чисто і охайно, як при мамі. Минуло тижні три, а батько в лісі. Тітка Зіна за нами дивиться, краще й бути не може, а сама, мабуть, переживає дуже і не дає нам до неї прив’язатися. Особливо Вірочка до неї тягнулася. Зрозуміло, їй же всього три роки було тоді. Я ставилася обережно. Строга була ця тітка Зіна. Не посміхалася. Наша мама веселою була, пісні співала, танцювати любила, батька «Ванек» називала.

– Ось приїде батько з лісу, а я йому, мабуть, не сподобаюся. Який він у вас?

Я так незграбно почала батька вихваляти, що мало не зіпсувала все діло! Говорю:

– Він у нас добрий! Спокійний такий! Нап’ється і зразу спить!

Тітка Зіна одразу насторожилася:

– Часто п’є?

– Часто! – відповідає молодша, а я її під столом ногою штовхаю і кажу:

– Та ні, тільки на свята.

Тітка Зіна пішла того вечора заспокоївшись, а батько з лісу ввечері приїхав. Увійшов у дім, озирнувся, здивувався:

– Думав, ви тут бідуйте, а ви як принцеси живете.

Ми йому, як могли, все розповіли. Батько сів, задумався, а потім каже:

– Ну що, піду і я подивлюся на нову хазяйку. Яка вона?

– Красуня, – поспішно сказала Вірочка, – і млинці пече, і казки розказує.

Вже зараз, згадуючи все це, я завжди усміхаюся. Зіну ніяк, ні за якими мірками, красунею не назвеш. Худа, маленька, бліда якась, вона, звісно, красунею не була, але що діти в цьому розуміють? А може, тільки вони й розуміють, в чому справжня краса людини?

Батько засміявся, одягнувся і пішов до тітки Марфи, яка жила неподалік.

Наступного дня батько привів до нас Зіну сам. Встав раніше, сходив за нею, і Зіна знову так скромно увійшла в дім, ніби боялася чогось.

Я Вірочці кажу:

– Давай цю мамкою звати, ця гарна!

І ми з Вірою в один голос як закричимо:

– Мама, мама прийшла!

Батько з Зіною разом за Оленкою сходили. Ось для кого Зіна стала справжньою матір’ю. Пилинки з неї здмухувала. Оля мати не пам’ятала. Віра забула, а я одна пам’ятаю її все життя, і батько пам’ятає. Я підслухала одного разу, як батько, дивлячись на фотографію матері, тихо сказав:

– Чому ти так рано пішла? Пішла і всю мою радість із собою забрала.

Недовго я жила з батьком та мачухою. З четвертого класу по інтернатах, у нас у селі не було великої школи. Після сьомого класу вступила в технікум. Весь час я прагнула раніше з дому піти, а чому? Зінаїда мене ніколи ні словом, ні ділом не образила, оберігала, як рідну, а я все дичилася. Невдячна я, чи що?

Професію акушерки я собі, мабуть, не випадково обрала. Мені не можна повернутися в часі і врятувати мою маму, але я зможу уберегти інших…