На пенсії, крім обов’язкових оплат і закупів продуктів, Дарія дозволяла собі маленький подарунок – пакетик кавових зерен.

З пенсії Марія Іванівна, окрім обов’язкових комунальних платежів та покупки продуктів на гуртовій розпродажі, дозволяла собі невеличку приємність — пакетик кави в зернах.

Зерна були вже обсмажені, і коли вона зрізала куточок пакетику, вони виділяли неймовірний аромат. Вдихати потрібно було обов’язково із закритими очима, відкинувши всі відчуття, крім нюху, і тоді відбувалося диво! Разом з дивовижним запахом в тіло наче вливалась сила, спливали в пам’яті дівочі мрії про далекі країни, уявлявся океанський прибій, шум тропічної зливи, загадкові шелестіння в глибині селви та дикі крики мавп, які бігали по ліанах…

Нічого цього вона ніколи не бачила, але розповіді тата, який постійно зникав у дослідницьких експедиціях в Південну Америку, вона пам’ятала. Коли він був удома, любив розповідати Марійці про пригоди в долині Амазонки, попиваючи міцно зварену каву, і її запах тепер завжди нагадував їй про нього — сухуватого, жилавого, засмаглого мандрівника. Що батьки були не рідні, вона знала завжди.

Вона пам’ятала, як на початку війни її, трирічну дівчинку, яка втратила рідних, підібрала жінка, що стала їй мамою на все життя. Потім все було, як у всіх: школа, навчання, робота, заміжжя, народження сина, і ось він результат — самотність. Син ще десь двадцять років тому, погодившись на вмовляння дружини, обрав місцем проживання іншу країну та благополучно жив з родиною в місті Хайфа. За весь цей час відвідав рідне місто лише раз. Вони телефонували, син щомісяця надсилав їй гроші, але вона їх не витрачала – відкладала на спеціальний рахунок. За двадцять років накопичилася чимала сума, вона повернеться синові. Слідом…

Останнім часом її не покидала думка, що прожила життя гарне, повне турбот і любові, але – чуже. Якби не війна, була б у неї зовсім інша сім’я, інші батьки, інший рідний дім. Значить і доля була б іншою. Рідних своїх батьків вона майже не пам’ятала, але часто згадувала дівчинку – ровесницю, яка завжди була поруч у ті, майже дитячі роки. Марту її звали. Так і чується часом, як їх звали: – «Маринонько, Мартуня!» Хто вона їй була? Подружкою, сестрою?

Роздуми її перервав короткий сигнал мобільного телефону. Вона глянула на екран – пенсія надійшла на картку! От і добре, дуже вчасно! Можна прогулятися до магазину, придбати каву – останню зварила вчора вранці. Обережно постукуючи по тротуару тростиною, обходячи осінні калюжі, вона підійшла до входу в магазин.

Біля дверей притулилася сіренька, смугаста кішечка, насторожено поглядаючи то на перехожих, то на скляні двері. Жаль защемів у серці: – «Змерзла, бідолаха, та ще й голодна, мабуть. Взять би тебе додому, та тільки… Кому ти будеш потрібна після мене? А мені ж залишилося… Не сьогодні, так завтра». Але, шкодуючи нещасну, купила їй недорогий пакетик корму.

Вона обережно витискала желеподібну масу в пластиковий лоток, кішка терпляче чекала і поглядала на благодійницю з любов’ю. Двері магазину різко розчинилися, і на ґанок вийшла статна жінка, вираз обличчя якої не передвіщав нічого доброго. Вона, без зайвих слів, відштовхнула ногою лоток з їжею так, що желейні шматочки розлетілися по тротуару:

– Говориш їм, говориш – ніякого толку! – рявкнула вона. – Не годиться їх тут підгодовувати! – і розвернувшись нервово відійшла.
Кішка, обережно оглядаючись, почала підбирати шматочки їжі з тротуару, а Марія Іванівна, задихнувшись від обурення, відчула перший укол наближення нападу. Вона поспішила до автобусної зупинки – тільки там були лавочки. Сівши на одну з них, вона гарячково шукала в кишенях таблетки, але дарма.

А біль нещадно накочувалася хвилями, голову наче стискали в лещатах, в очах темніло, з грудей виривався стогін. Хтось доторкнувся до її плеча. Вона з труднощами відкрила очі – молоденька дівчина зі страхом дивилася на неї:
– Вам погано, бабусю? Як я можу допомогти?
– Там, у пакеті. – Марія Іванівна слабо ворухнула рукою. – Там упаковка кави. Візьми і розпечатай.

Вона припала до упаковки, вдихнула аромат смажених зерен раз, удруге. Біль не зник, але відпустив.
– Дякую, дівчинко. – Слабо мовила Марія Іванівна.
– Мене Лесею звуть, а дякуйте кішці. – Усміхнулася дівчина. – Була поруч із вами і так гучно нявчала!
– І тобі дякую, моя хороша. – Марія Іванівна погладила кішку, що сиділа тут же, на лавці з нею. Та сама, смугаста.
– Що з вами сталося? – співчутливо поцікавилася дівчина.
– Напад, дівчинко, мігрень. – Зізналася Марія Іванівна. – Перенервувала, буває…

– Я проведу вас до дому, вам самій буде важко дійти…
– … У моєї бабусі – також бувають напади мігрені. – Розповідала Леся, коли вони пили слабеньку каву з молоком та печивом у квартирі Марії Іванівни. – Взагалі-то, вона мені прабабуся, але я її зву «бабуся». Вона в селищі живе, разом з моєю бабусею, мамою і татом. А я тут вчуся, в медучилищі, на фельдшера. Бабуся, як і ви, мене дівчинкою називає. І ще – ви так на неї схожі, що я спочатку подумала, що ви – це вона! А ви не пробували шукати своїх родичів, тих, справжніх?

– Лесю, дівчинко, як їх знайти? Адже я їх майже не пам’ятаю. Ні прізвища свого, ні звідки я родом. – Розповідала Марія Іванівна, погладжуючи зігріту на колінах кішку. – Пам’ятаю – бомбардування, коли ми їхали на підводі, потім танки…

А я бігла, бігла так, що себе не пам’ятала! Жах! На все життя жах! Потім мене жінка підібрала, я її все життя мамою звала, і зараз вона для мене мама. Після війни прийшов її чоловік і став мені найкращим татом на світі! Залишилось у мене з свого – лише ім’я. А моя рідна сім’я, швидше за все загинула там, під бомбами. І мама, і Мартуня…
Вона не помітила, як після цих слів Леся здригнулася і подивилася на неї великими, блакитними очима:

– Маріє Іванівно, а у вас є родимка на правому плечі, схожа на листочок?
Від несподіванки Марія Іванівна вдавилася кавою, а кішка уважно подивилася на неї.
– Звідки ти це знаєш, дівчинко?
– У бабусі така сама. – Тихо промовила Леся. – Її Марією звуть. Вона досі не може стримати сліз, коли згадує свою сестричку – близнючку, Марину. Загубилася вона під бомбардуванням, під час евакуації. Коли фашисти перерізали дорогу, довелося повернутися додому, там і пережили окупацію. А Марину так і не знайшли, скільки не шукали…
Зранку Марія Іванівна не знаходила собі місця. Вона ходила від вікна до дверей, чекаючи гостей. Сіренька, смугаста кішка не відходила від неї ні на крок, з тривогою вдивляючись в обличчя господині.

– Не хвилюйся, Марійка, зі мною все гаразд, – заспокоювала господиня кішку. – Тільки серце стукає…
Нарешті, пролунав дзвінок в двері. Марія Іванівна, хвилюючись, відчинила двері.
Дві літні жінки, завмираючи, мовчки дивилися одна на одну очима, повними надії. Наче в дзеркалі бачили вони не втрачену колір блакиті очей, сиві локони кучерявого волосся і скорботні зморшки в куточках губ.

Нарешті, гостя з полегшенням видихнула, посміхнулася, зробила крок назустріч і обійняла господиню:
– Привіт, Марінонько!
А на порозі, витираючи сльози щастя, стояли рідні люди…