З життя
НЕВИДИМЕ СТАЄ ВИДИМИМ

На вулиці біля Агафіїного будинку було сонячно. Михайло приніс відра з водою і поставив їх на лаву в сінях. Збирався вже йти, але стара Агафія потягла його за рукав, запрошуючи до хати. Він сів на лаву біля дверей, очікуючи на її подальші накази.
Господиня мовчки дістала з печі горщик, махнула рукою на годинник, даючи зрозуміти, що вже час обіду. Налила велику миску борщу з кислого капустою, подала шматок сала, цибулину і хліб. Потім згадала ще про глечик самогону. Її зігнута спина була закутана в пухову шаль, а на ногах були валянки, хоча в хаті було тепло.
Михайло тихо сказав:
– Борщу я не відмовлюся. Але пити не буду, я пообіцяв собі, навіть священик знає, що більше цю гидоту в рот не візьму. Минулого разу в клубі влаштував бійку, коли приревнував п’яний до Вірки. Дивно, що тоді мене не посадили. За зламані стільці довелося платити. Мама сказала, що у тебе спина болить, ось і приніс води. Пообідаю, а потім дров принесу. Може, ще яку роботу знайдеш. Як тільки мама побачить, що я біля телевізора сиджу, одразу роботу мені знаходить.
Михайло засміявся зі свого жарту так, що аж закашлявся. Агафія легенько стукнула його по спині, як цвях в стіну забивала. Михайло далі їв борщ із салом і цибулею, потім запитав:
– Бабцю, а коли ти лягаєш спати, спина вирівнюється чи доводиться дугом лежати?
Агафія глянула на нього блакитними, примруженими від усмішки, очима і махнула рукою.
– Гляжу, ти була молодою – яка копна волосся, брови на лобі як дуги, очі як світлячки вночі. Вірка теж красива! Як її не любити? Почну перелічувати, а ти пальці загинай. Гарна, статна, скромна, добра, працьовита, акуратна, ощадлива, співає, танцює, не п’є, не курить, не безладиш. Пальців не вистачить, щоб усі чесноти перерахувати.
Михайло бачив, як Агафія сміється очима. Її груди колихалися від сміху, але голос не лунав.
– Які ж у бабці гарні, ясні очі! – подумав хлопець. – Бабцю, ти ж Вірку знаєш?
Агафія знизала плечима, розвела в боки руки, ніби говорячи: “Хто вас знає, добрі ви чи погані”.
– Ми не такі як ви були. Ви батьків поважали, а ми, наче не так, то одразу ж висловимося. Батько завжди зі мною радиться. Я – молодший, поки не одружений, живу з батьками. Хочу одружитися і багато дітей мати. Ось Вірка здорова, як ветеринар кажу. Забув про пальці! Коли поїв, сон забирав. У хаті у Агафії чистота. Особливо вражала велика постіль з пуховою периною і подушками до стелі.
Михайло задумливо сказав:
– Ось би мені таку перину на першу шлюбну ніч! А може, і не слід, закипиш та забудеш про все.
І вголос продовжив:
– Щойно Вірка з навчання повернеться, і весілля зробимо. Вона вчиться на медсестру. Уявляєш? Я худобу лікую, вона людей. А моя мама каже батькові, що він скотина. Ми всі не кращі.
Вірка готується стати фельдшером, таким класним! Уколів не боїться, комарики кусають болячіше. А я думаю, коли нам виділять котедж, сумуватиму за тобою, бабцю, не поруч житимемо. Але нічого страшного, все одно буду допомагати й з тобою спілкуватися.
Агафія знову взялася за ухват і дістала кашу з м’ясом. Гречана каша так пахла! Михайло втягнув носом повітря, аж той закрутився. Схопив ложку, як дитина, постукував по столу. Агафія посміхалася, її очі світилися радістю, що її страви так сподобалися молоді.
– Полежи на перині, поки я поїм. Чи вона тільки для краси? Якось з Віркою помнемо.
Михайло знову вдавився, але Агафія не збивала його спину. Вона лише погладила його по спині шершавими руками і поцілувала в тім’ячко.
Михайло вийшов зі столу, кажучи:
– Як тепер працювати з набитим шлунком? Тут якоїсь перинки не вистачає.
Засміявся і вийшов на двір. Приніс дров, підмів сені, зайшов до двору, оцінив житло поросяти, вклонився господині і пішов додому.
– Де ж тебе так довго не було? Вірка телефонує, а ти з Агафією розбалакуєш?
– Та хіба від неї підеш? Розказує і розпитує, – сміючись відповів син. – Мам, а вона від народження німе?
– Ні, сину. Як дівчинкою, вона в війні співала, як Зикіна. Коли німці прийшли, почала співати “Священну війну”, вони їй язик і відрізали. Партизани її врятували. Її село зникло, а наше процвітає. Вона все розуміє.
– Мама, вона очима говорить. Говорю про Вірку, а вона світиться. Розповів про Сергія, так такі блискавки з очей блищали! І знаєш, мамо, у неї руки дуже ніжні. Хто вона мені? Ніхто. Алe хочеться з нею говорити, думками ділитися.
І знаєш чому? Бо вона добра, душею розмовляє. Завтра пообіцяв в сараї у неї дещо полагодити. Дуже просила, чекає. Тож роботи іншої мені не шукай, мамо, зайнятий я буду.
