З життя
Знайомі поїхали у відпустку, залишивши ключі від заміського будинку.

Знайомі вирушили у відпустку й залишили ключі від своєї дачі. Ну, раптом захочеться шашлика на природі або грядки з овочами доглянути. Та невідомо, що ще можуть знадобитися ключі від чужої дачі.
Цього разу ключі згодилися саме для “догодити грядки”. Адже все було засіяно та посаджено, тож періодично вимагало догляду: виривання небажаних бур’янів і підкопування кущів.
Перед від’їздом, вони попередили, що на дачі інколи заходить знайома тварина, ви її не чіпайте. Погодуйте, якщо треба. І з цією загадковою нотою вирушили на далекі Гавайські острови.
Спершу мене здивували такі стосунки з сусідом. Якщо він “скотина”, чому ми маємо його годувати? Але знаючи добру вдачу друзів, можна було припустити, що вони підгодовували когось. Часи такі, знаєте. Може, він і “скотина”, а людина добра?
Загалом, нам що полити-прополоти, що полити-прополоти-тварину нагодувати — все одне. Треба, значить нагодуємо. Може, це такий сторож?
У перший вечір прийшла “скотина”. Після дзвінка на далекі Гавайські острови, ми переконалися, що це саме він. Певніше сказати — “Скотина”. Бо “Скотина” — це його ім’я.
Скотина прийшов рівно о восьмій, окинув оком ділянку і, сівши в кутку, засвистів сумну пісню. Пісню обманутої й розчарованої істоти. Саме після цього ми зателефонували й уточнили, що це таке.
Скотина виявився бурундуком, який регулярно приходив до садиби й своїм засмущеним посвистуванням вимагав їжу. На питання, хто ж назвав маленького бурундука таким гучним і мужнім ім’ям, знайомі сором’язливо переглядалися і казали щось, на кшталт, “сам так представився”.
Як би там не було, а Скотина щодня приходив і намагався висвистіти їжу. Прям як бродячий музикант, співаючи за харчування.
Раніше, звісно, я бачив бурундуків у лісі й мультфільми з їх участю також. Але отак, коли з лісу виходить бурундук на ім’я Скотина, приходить і співає особисто для тебе — такого я не чув. Може, як в тому анекдоті, він отримав вказівку, що “в зв’язку з браком білочок тепер твоя черга йти до людей”?
Першого вечора ми з щедрот своїх назбирали йому біля ґанку гору насіння. Скотина, побачивши купу, різко подавився нотами і почав судомно укладати в рот насіння соняшника, намагаючись дотримуватися мінімального коефіцієнта розрихлення в роті.
Як показав досвід, для нього не існувало поняття “велика купа насіння”. Будь-яку він телепортував кудись протягом, максимум, десяти хвилин. За черговою порцією він повертався зі впалими, як у в’язня книги “Ефективна дієта”, щочками, але через хвилину судомної роботи лапок, щоки його набирали форму, якої позаздрила б і Саманта Фокс.
Скотина нічого й нікого не боявся. Лише одне турбувало його — що насіння коли-небудь закінчиться, і тоді зникне сенс життя. Тому Скотина не дозволяв їм довго лежати біля ґанку.
Щоб телефони не заважали, ми складали їх на столі, що стояв на вулиці. Завжди поруч і чути, якщо хто подзвонить.
Як зазвичай, ввечері, проявляючи дивовижі пунктуальності, біля ґанку з’явився Скотина. Нечітко пошкрябавши дерев’яний настил перед ґанком він чомусь понюхав свій палець і, зосереджено дивлячись у далечінь, сів на зад. Настрій у нього в цей вечір був вкрай ліричним, і пробігши очима невидимі ноти, Скотина взяв найвищу й жалібно засвистів свою “Пісню голоду”.
В цей час задзвонив телефон, що лежав на вулиці. Я в цей час сидів у домі, дивився телевізор і позивні Скотини не чув. Зате почув телефон.
В цей момент дружина, яка чула і Скотину, і телефон, вирішила, що бурундук — істота пріоритетна, а на дзвінок й я можу відповісти. З цими, взагалі-то справедливими думками, вона висипала гору насіння перед Скотиною. Нахабний менестрель тут же затих і захапав перший транш з купи. Але в рот покласти не встиг. Тільки він відкрив свою бездонну пащу, як на ґанку з’явився я і, не гаючи часу на перебирание ногами по сходах, прямо з ґанку стрибнув вниз. Підо мною ще плавно пропливали всі п’ять сходинок, як я відчув, що повітря стало густішим і передчуття чогось незвичного охопило мене з страшною силою.
Скотину теж охопило передчуття незвичайного. Але тільки через пару секунд. За цей час моя постать з грохотом приземлилася на дошку, де на іншому її кінці мохнате дарування готувалося скуштувати заслужені лаври.
Ефект гойдалок був вражаючим. Скотина, так же з відкритим ротом і повними, як бабуся на базарі, лапками насіння, навспак ігноруючи силу тяжіння, швидко злітав угору вертикально і з сумним свистом зник у низькій хмарності.
Я ще мельком відзначив, дивне діло, бурундуки щось частіше стали розлітатися нині, до дощу мабуть. Земля урочисто зустрічала свого сина за кілька секунд. Де він був весь цей час і що бачив, ніхто так і не дізнався. Але, судячи з розширених очей і розпушеного хвоста, Скотина бачив багато і страшне. Приземлившись на м’яку землю, він, як диверсант, десантований в тил ворога, беззвучним комком хутра, проскочив під ґанок і зник.
А перед ґанком залишилася лежати непочата купка насіння, ніби символізуючи, наскільки недовговічним буває мистецтво.
Всі були одностайні в думці, що він більше не прийде. І ніхто б не прийшов після несанкціонованого відвідання стратосфери!
Стало чомусь сумно. Я присів біля купки насіння. Ні, він точно не прийде. Автоматично я підхопив очима крупне насіння на вершині купки, вхопив її пальцями й голосно захрумтів.
З-під ґанку пролунав обурений свист. Там, розправивши лапи, як борці сумо перед сутичкою, стояв Скотина, покачуючись, і дивився на мене злими, чорними очима. “Хрін тобі, а не мої насіння!” — говорили його очі. І ще багато чого я прочитав у них про себе.
І я досі дивуюся, звідки бурундуки знають такі слова!…
