Ви ж подарували мені квартиру

Власна квартира – мама і рідня були проти, що дочка виганяє вагітну сестру

Ви ж подарували мені квартиру

— Ти що, не розумієш? Це ж родина! Як ти можеш так з рідною племінницею? Вона вагітна, їй нікуди йти!

Дарина сиділа на кухні, стискаючи телефон. Голос мами у слухавці був одночасно благальний і звинувачувальний. Типова мама — навіть коли просить, все одно тисне.

— Мам, я не проти допомогти, але… — Дарина запнулася, добираючи слова. — Оля живе у мене вже вісім місяців. Вісім! Пам’ятаєш, як тітка Галина говорила про “пару тижнів, доки роботу не знайде”?

— Ну і що? Зараз такий складний час, роботу знайти…

— Вона навіть не шукає! — Дарина відчула, як всередині піднімається хвиля роздратування. — Вчора цілий день у ванній просиділа, робила свої маски для волосся. Потім серіал дивилася. Потім…

— Даринко, ну ж вона ж у положенні…

— Вона дізналася місяць тому! До цього що заважало?

У слухавці повисла тяжка пауза. Дарина чула, як мама важко зітхнула. Це фірмове зітхання означало: “Яка ж ти безсердечна дочка, я тебе так не виховувала”.

— Мам, це моя квартира. Ви ж викупили частку у тітки Галини саме для мене, пам’ятаєш?

— Технічно, — мамин голос став більш сухим, — квартира наша. Ми просто дозволили тобі там жити.

Дарина закрила очі. Ось воно. Знову.

— Я думала, це був подарунок. На закінчення університету.

— Звісно, подарунок! Але ж ти розумієш, що в родині треба…

— Що треба? — перебила Дарина. — Терпіти, коли Оля їсть мою їжу, користується моєю косметикою і приводить свого хлопця, коли мене немає вдома? До речі, того самого, від якого вона тепер вагітна.

— Дарина! — у маминому голосі зазвучали сталеві нотки. — Тітка Галина стільки для нас зробила! Коли тато хворів, хто нам допомагав? Хто з тобою сидів, поки я на двох роботах працювала?

Дарина зітхнула. Цю пісню вона чула вже сотні разів. Борг перед тіткою Галиною, який, мабуть, ніколи не буде виплачений повністю.

— Мам, я вдячна тітці Галинці, справді. Але це не означає, що я повинна…

— Тітка Галина дзвонила вчора, — знову перебила мама. — Плакала. Каже, ти Олю зовсім заклювала. Придираєшся до кожної дрібниці.

Дарина хмикнула.

— Дрібниці? Вона взяла мою нову кофту без дозволу і пролила на неї сік! Потім сказала: “Ой, ну ти ж не образишся, ми ж рідня”. І навіть не вибачилася!

— Боже, Дарина, це просто кофта…

— Справа не в кофті! — Дарина відчула, як до горла підступає комок. — Справа в повазі. У особистих межах. У тому, що я приходжу додому і відчуваю себе гостем у власній квартирі.

У слухавці знову була пауза. Потім мама сказала тихо, але з натиском:

— Знаєш, бабуся була б дуже засмучена, почувши, як ти говориш. Для неї родина була…

— Не треба, — перебила Дарина. — Не треба згадувати бабусю щоразу, коли хочеш мене в чомусь переконати.

— Але це правда! Ця квартира — бабусине спадок. Вона хотіла, щоб…

— Щоб що? Щоб я жила з Олею до кінця життя? Щоб терпіла її вибрики? Щоб…

Телефон пілікнув — вхідний дзвінок. Дарина глянула на екран: тітка Галина. Ну, звичайно.

— Мам, тітка дзвонить. Напевно, хоче особисто мені розповісти, яка я погана сестра.

— Візьми трубку, Дарина. Поговори з нею по-людськи.

— Гаразд, — Дарина зітхнула. — Передзвоню потім.

Вона переключилася на дзвінок тітки, готуючи себе до нової порції докорів.

— Алло, тітко Галинко.

— Даринко! — голос тітки звучав перебільшено життєрадісно. — Як ти, сонечко?

“Сонечко”. Дарина поморщилася. Тітка так її називала тільки коли щось хотіла випросити.

— Нормально, — сухо відповіла вона.

— Оленка каже, у вас там якісь… непорозуміння?

Дарина закотила очі. Непорозуміння. Ну так.

— Тітко Галино, коли ви з мамою запропонували, щоб Оля пожила зі мною, йшлося про пару тижнів. Максимум про місяць.

— Ой, ну що ти як бухгалтер, ці терміни рахуєш! — тітка засміялася, але в сміху чутно було роздратування. — Рідні люди так не чинять.

— А як чинять рідні люди? — Дарина відчула, як всередині закипає злість. — Приходять без дозволу? Беруть речі без дозволу? Приводять друзів, коли мене немає вдома?

— Даринко, ну що ти… Оля просто відкрита людина, вона звикла…

— Знаєш, до чого вона ще звикла? До того, що за неї все вирішують інші. Мама з татом викупили частку в квартирі, щоб я могла тут жити. Це був подарунок мені.

— Ну, не зовсім так, — тітчин голос став прохолоднішим. — Це бабусина квартира. Спільне спадкоємство. Ми з твоєю мамою просто домовилися…

— Домовилися, що ви продаєте свою частку моїм батькам, — твердо сказала Дарина. — І вони заплатили за неї. Повну ринкову вартість.

— Гроші, гроші! — у голосі тітки зазвучали істеричні нотки. — Все про гроші! А про те, що Оленка у положенні, ти подумала? Куди їй іти? На вулицю?

— У неї є хлопець. Батько дитини, між іншим.

— Він безвідповідальний, сам без кута! Виїхав з Києва, як тільки дізнався про вагітність.

“Цікаво, чому”, — подумала Дарина, але вголос сказала:

— Тітко Галино, у вас трикімнатна квартира. Ви з дядьком Михайлом живете удвох. Чому Оля не може жити з вами?

Пауза. Дарина майже фізично відчувала, як тітка підбирає слова.

— У нас… незручно. Дядько Михайло працює вдома, йому потрібна тиша. І потім, у вас з Олею завжди були добрі стосунки. Ви ж як сестри росли. Вона народить і для тебе це буде прекрасний досвід догляду за малюком.

“Як сестри”. Дарина гірко усміхнулася. Оля завжди була тією, кому все сходило з рук. Мила, безпосередня Оленка, яка “просто не думає про наслідки”. А Дарина була “відповідальною”, “розсудливою”, “дорослою не за роками”. Тією, хто має поступатися, розуміти, прощати.

— Тітко Галино, я більше не можу так. Я поговорю з Олею сьогодні. Їй потрібно шукати інше житло.

— Що?! — тітчин голос піднявся до пронизливих ноток. — Ти не можеш! Вона вагітна! Це стрес! Ти хочеш, щоб вона втратила дитину?!

Дарина відчула, як ледве стримує себе від образ. Ось воно. Головна зброя. Якщо не вдається тиснути на совість через “сімейні цінності”, завжди можна звинуватити у потенційній шкоді дитині.

— Я не виганяю її на вулицю прямо зараз. Я даю їй час знайти…

— Я дзвоню твоїй мамі! — перебила тітка. — Це просто… це просто обурливо! Після всього, що ми для тебе зробили.

Зв’язок обірвався. Дарина повільно опустила телефон на стіл. Руки тремтіли.

Вхідні двері грюкнули. По коридору затупотіли каблуки.

— Даринка! — голос Олі звучав нудотно-солодко. — Ти вдома? Уявляєш, я зустріла Катю, ну, пам’ятаєш, ми з нею у школі вчилися? Вона заміж вийшла, прикинь! За якогось айтішника багатого. Таке кільце показувала, я мало не осліпла!

Оля ввійшла на кухню. Засмагла, з новим манікюром, у дорогих джинсах. Ніяких ознак вагітної жінки в скрутному становищі.

— Слухай, я тут подумала… — Оля поспішила сісти на стілець навпроти Дарини. — Може, перестановку зробимо? Мені здається, диван краще біля вікна поставити. І взагалі, коли малюк народиться, потрібно буде дитячий куток організувати…

Дарина дивилася на неї, відчуваючи, як всередині щось обривається. Остання ниточка терпіння.

— Оля, нам треба поговорити.

— Ой, тільки не зараз, га? — Оля махнула рукою. — У мене голова розколюється. Ці гормони вагітні, жах просто! Я краще приляжу.

Вона підвелася і направилася до виходу з кухні.

— Оля, — Дарина підвищила голос. — Тобі потрібно з’їжджати.

Оля застигла у дверному прорізі. Повільно обернулася.

— Що?

— Тобі потрібно з’їжджати, — повторила Дарина, відчуваючи дивне спокій. — Я даю тобі місяць на пошуки житла.

Оля дивилася на неї з таким здивуванням, ніби Дарина раптом заговорила китайською.

— Ти жартуєш, так? — нарешті видавила вона. — Це якийсь жарт?

— Ні. Я абсолютно серйозна.

Обличчя Олі викривилося.

— Ти… ти не можеш! Це бабусина квартира! У мене таке саме право тут жити, як і у тебе!

— Ні, Оля. Мої батьки викупили частку у твоєї мами. Юридично це їхня власність.

— Наплювати я хотіла на юридично! — Оля підвищила голос. — Ми родина! Ти що, не розумієш? Я вагітна! Мені нікуди йти!

— У тебе є батьки. Є батько дитини. Є друзі, зрештою.

— Я дзвоню мамі! — Оля вихопила телефон з кишені. — Вона тобі все роз’яснить!

— Не треба, — Дарина похитала головою. — Вона вже дзвонила. І мама теж.

— І що?

— І нічого. Моє рішення не зміниться.

Оля уставилася на неї з неприхованою ненавистю.

— Значить, ось як? Виганяєш вагітну родичку на вулицю? Нічого, мама з тіткою Ірою розберуться. Ти ще пожалієш!

Вона розвернулася і вискочила з кухні. Через хвилину грюкнула вхідні двері.

Дарина сиділа, дивлячись у вікно. Дивно, але замість очікуваного відчуття провини вона відчувала лише полегшення. І втому. Нескінченну втому від цієї гри в “сімейні цінності”, де цінності чомусь завжди були односторонніми.

Телефон завібрував. Повідомлення від мами: “Тітка Галина в істериці. Що ти накоїла?”

Дарина не відповіла. Замість цього вона відкрила браузер і ввела в пошук: “Київ оренда квартир”.

Минуло три місяці. Дарина сиділа в кафе в центрі Києва і спостерігала, як за вікном падає мокрий київський сніг. Навпроти неї сидів Михайло — її хлопець, з яким вона познайомилася ще у Львові, але який переїхав до Києва на півроку раніше.

— Ну що, не жалкуєш? — запитав він, помішуючи каву.

Дарина похитала головою.

— Ні. Жалкую тільки, що не зробила цього раніше.

Її телефон завібрував. Дзвінок від тата.

— Привіт, тато.

— Привіт, доню, — голос батька звучав незвично урочисто. — У мене є новини.

— Які?

— Ми продали квартиру.

Дарина застигла.

— Бабусину? А як же…

— Оля з’їхала до батьків, — тато хмикнув. — Після того, як ти поїхала, вона намагалася закріпитися там, але… Взагалі, ми з мамою вирішили, що досить. Продали квартиру. Гроші переведемо тобі.

— Що? — Дарина не повірила своїм вухам. — Мені?

— Тобі, — у голосі батька було чутно усмішку. — Це був подарунок тобі, пам’ятаєш? На закінчення університету. Просто ми з мамою… трохи заплуталися. Піддалися тиску. Прости нас.

Дарина відчула, як до очей підступають сльози.

— Тат, я не знаю, що сказати…

— Нічого не кажи. Просто будь щаслива. І… ми з мамою пишаємося тобою. Тим, що ти змогла постояти за себе. Навіть коли ми не підтримали.

Після розмови Дарина довго сиділа мовчки, дивлячись у вікно.

— Що сталося? — запитав Михайло, накривши її руку своєю.

— Здається, я щойно стала дорослою, — тихо відповіла Дарина. — По-справжньому.

За вікном продовжував падати сніг, стираючи сліди минулого і відкриваючи чистий лист для нового життя. Життя, де вона сама вирішує, кого впускати в свій дім і в своє серце.