З життя
Я пам’ятаю все

“Я нічого не забула”
– Дивлюсь, ти щось зачастила до лікарні до сестри, щодня носишся туди з повними торбами, – невдоволено сказав Андрій своїй дружині Анастасії, коли та вкотре повернулася з лікарні, і вони сіли вечеряти.
– А чому тебе це так дратує? – здивувалася Настя.
– Та не те щоб дратує. Я все розумію, вона твоя рідна сестра. Але зрештою, Катя не в критичному стані, та й є кому її навідувати, окрім тебе. Чоловік, донька, син із нареченою… Чому ж ти поспішаєш туди щодня? Чи там гарний лікар працює, і ти заради нього відвідуєш сестру?
– Що за нісенітниці ти верзеш, Андрію! – обірвала чоловіка Анастасія. – Як таке могло спасти на думку? До речі, лікуючий лікар Каті — жінка. Так що твоя теорія зазнала краху…
– Ні, Насте, справді, поясни. Яка необхідність після роботи щодня бігати до лікарні до сестри? Ти тепер встаєш о шостій ранку, готуєш різні морси, бульйони… Потім після роботи мчишся додому, зібравши речі, і знову до лікарні? Це що, самокатування якесь, чесно кажучи. Ти ж виснажена вже, недосипаєш. Сині кола під очима…
– Гаразд, розповім, а то ж ти не відстанеш, – зітхнула Настя, прибираючи зі столу посуд. – Зараз заварю чай, і поговоримо.
– Давай, – зрадів чоловік, – а то я, справді, нічого не розумію…
***
Сімнадцятирічна Настя Весницька, закінчивши школу, приїхала до великого міста, щоб вступити до університету чи технікуму, як вийде. Народилася і виросла вона в невеликому селищі, де не було можливості продовжити освіту і здобути професію. А Настя дуже хотіла отримати диплом і стати юристом.
Іспити у вузі дівчина провалила, але зате їй вдалося вступити до юридичного технікуму, чому вона була невимовно рада. Їй дуже не хотілося повертатися в селище, де не було жодних перспектив. Працювати продавчинею, як її мама, дівчині не хотілося. Та й жити в селищі зовсім не хотілося.
Анастасія твердо вирішила зачепитися в місті. Вивчитися, знайти роботу і влаштувати особисте життя. А в селище вона приїжджатиме в гості і допомагатиме батькам, коли сама на ноги стане. І в тому, що так все і буде, дівчина не сумнівалася, у неї були дуже далекоглядні плани.
У школі Настя зустрічалася з Вітєю Калачем, однокласником. Але Вітя, на відміну від Насті, не прагнув міського життя і нікуди з рідного селища їхати не збирався. Відразу після школи влаштувався на ферму, де працювали його батьки, потім збирався піти в армію і знову продовжувати працювати на фермі… Саме таке життя йому було до душі.
Настю ж жахали такі перспективи, тож з Вітею вони легко розлучилися, розуміючи, що він зовсім не герой її роману. Майбутнього у них немає. Вітя, до речі, теж особливо не засмутився і вже через пів року, як тільки йому виповнилося 18, одружився з Аллою, яка давно по ньому сохла і от, нарешті, він теж звернув на неї увагу.
Поступивши в технікум, Настя отримала місце в гуртожитку і почала звикати до нового життя. Дівчина старалася відмінно вчитися, щоб отримувати підвищену стипендію. Батьки щомісяця надсилали їй грошовий переказ, і Настя, в принципі, не бідувала. Не жила в розкоші, але голодувати і сильно економити не доводилося.
…Той осінній день Анастасія досі пам’ятає в найменших деталях… Вона їхала в автобусі, повертаючись з наукової бібліотеки, де готувалася до семінару з цивільного права. У бібліотеці Настя затрималася до вечора і потрапила в години пік, люди поверталися з роботи, громадський транспорт був переповнений.
Дівчині ледве вдалося забратися у забитий пасажирами автобус, але чекати наступного не хотілося. Та й не факт, що він прийде менш переповненим… Так можна і не одну годину простояти на зупинці, чого втомленій Анастасії зовсім не хотілося.
Вийшовши з автобуса, де вона почувалася оселедцем у бочці, Настя зітхнула з полегшенням і в цей момент з жахом виявила, що її сумка порізана… Дівчину кинуло в холодний піт, коли вона зрозуміла, що у неї вкрали гаманець…
Це було зовсім не рідкісне явище, злодії робили таке постійно, користуючись тиснявою в громадському транспорті і неуважністю пасажирів… А знайти того, хто це зробив, було практично неможливо.
А найжахливішим було те, що Настя саме сьогодні отримала стипендію, а вчора грошовий переказ від батьків, і всі ці гроші були в гаманці. Вона не встигла сховати їх під матрац на своєму ліжку, як зазвичай робила. І ось тепер гаманець вкрадений, а вона залишилася без копійки…
Ситуацію погіршувало ще й те, що нещодавно Анастасія дзвонила батькам, і мама сказала, що татові затримують зарплату, тому попросила її бути економнішою, розтягувати гроші, адже невідомо, коли вони наступного разу зможуть їй надіслати.
Сказати, що Настя була в шоку, це нічого не сказати. Сльози лилися з її очей, вона лаяла себе за те, що вчасно не переклала гроші і за те, що в автобусі була недостатньо уважною. Адже чула ж про такі випадки. Її одногрупницю нещодавно так само обікрали в тролейбусі. І ось тепер Настя сама стала жертвою злодія…
Звертатися в міліцію не було сенсу. Що вона там розповість? Вона не запам’ятала обличчя жодного з тих людей, з ким їхала поруч в автобусі. І знайти злодія – це навіть не голку в копиці сіна шукати, адже це просто нереально знайти того, хто вкрав її гаманець.
Цей дешевий китайський гаманець, напевно, вже валяється в якомусь сміттєвому баку чи в канавах, а гроші з нього злодій забрав собі… Всі її гроші… І на що вона тепер житиме? Що їстиме? З продуктів залишилися лише пачка маргарину, дві цибулини, чай, трохи гречки та макаронів. На місяць цих запасів, звісно, не вистачить.
– Чого це ти плачеш? – запитала Юля, сусідка по кімнаті, побачивши заплакану Настю.
Дівчина розповіла їй про те, що трапилося.
– Так…- протягнула Юля. – Не пощастило тобі. Але ти сама винна. Хто ж всі гроші з собою носить? А в автобусі треба було сумку до себе притиснути мертвою хваткою, або взагалі гроші в труси або в ліфчик засунути. Зараз такий час, потрібно постійно бути напоготові і дивитися в обидва… Розиня ти, Настю… Вчишся на відмінно, а в інших справах ведеш себе, як, вибач, тупа курка…
Настя і сама все це чудово розуміла, і від слів Юлі їй було зовсім не легше… Вона навіть не образилася на те, що сусідка по кімнаті назвала її тупою куркою. Саме такою вона себе зараз і почувала… Але час назад не повернеш, і нічого вже не можна виправити. Гроші не повернути, а жити якось треба.
Від думки сходити в переговорний пункт і подзвонити батькам Настя відмовилася. Їй було соромно зізнаватися мамі і татові в тому, що вона така розтяпа. У них зараз і так труднощі з грошима, татові затримують зарплату, і вони живуть на те, що заробляє мама в магазині. А вона майже всю свою зарплату вибирає продуктами. Харчуватися ж потрібно, до того ж крім Насті є ще молодша донька Катя…
Мабуть, доведеться влаштовуватися на роботу, подумала Настя. Це можна, але ось тільки хто їй одразу заплатить? Спочатку доведеться відпрацювати місяць або хоча б два тижні, щоб отримати аванс… Хоча аванс, здається, не дають тим, хто тільки влаштувався… Що ж робити-то? Якась безвихідна ситуація…
– Хочеш, я тебе з татком познайомлю? – несподівано запропонувала Юля.
– З ким? – не відразу зрозуміла Настя.
– Ой, ти що від життя відстала? З багатим Буратіно, який тебе буде забезпечувати взамін на… ну ти розумієш, напевно. Або також потрібно пояснювати?
– Не треба, розумію…
– Добре, що розумієш. Ну а що, зовнішність у тебе класна, так що охочих побути з тобою знайдеться багато… І будеш ти в повному шоколаді.
Пропозиція Юлі Анастасії була зовсім не до вподоби. Від однієї думки про те, щоб стати коханкою якогось старого багатія, продавати себе за гроші, Насті ставало недобре… Вона знала, що її сусідка по кімнаті цим не гребує і тому у неї немає матеріальних труднощів, але Насті думка про це була глибоко ненависна…
– Ну то що, познайомити? – знову запропонувала Юля.
– Ні, – похитала головою Настя і, трохи подумавши, запитала. – Юль, а ти не можеш позичити мені трохи грошей? До стипендії. У мене зовсім нічого немає.
– Вибач, але позичити не можу. Все на одяг і косметику витратила, залишилося трохи на їжу. Але моя пропозиція щодо знайомства в силі, якщо що. Тож подумай. Хоча я на твоєму місці б і не роздумувала. Знаєш, коли їсти нічого, про свої моральні принципи якось менше за все хочеться згадувати.
Настя нічого не відповіла Юлі, вона відвернулася до стіни і знову тихенько заплакала. А незабаром непомітно для самої себе заснула…
