Свекруха відмовилася скуштувати борщ, презирливо зиркнувши на тарілку

– Я це їсти не буду, – свекруха з огидою подивилася на тарілку з борщем.

– Що це таке? – Олена Володимирівна морщила носа і ніби принюхувалася, наче на стіл поставили відро з помиями.

– Борщ, – з усмішкою пояснила її невістка Світлана. Вона зняла кришку з невеликої керамічної супниці і почала наливав борщ у тарілки. – Все ж таки, це задоволення – готувати овочі зі свого городу.

– Не бачу особливої різниці, – фыркнула свекруха. – А витрат часу і сил на город йде надто багато!

– Не без цього, – добродушно засміялася Світлана. – Але коли це твоє хобі – то це тільки на радість.

– Правильно кажеш, коли воно “твоє”. А не нав’язане, – процедила Олена Володимирівна, підібравши губи. – А ти ось для кого стільки наварила?

– Для нас. Та тут і небагато. На пару раз.

– Я це їсти не буду, – для переконливості свекруха навіть замахала руками і відійшла на крок від столу. – Невідомо, що тут напхане! – Олена Володимирівна зобразила позив до блювоти і прикрила рот рукою, різко відвернувшись від столу.

Світлана закотила очі і зітхнула.

Вона і син Олени Володимирівни Михаїл познайомилися півтора роки тому, закохалися з першої розмови і одружилися через місяць без жодних урочистостей.

Заощаджені кошти вони вклали в свою спільну мрію – заміський будинок, який продовжили облаштовувати з любов’ю.

З Оленою Володимирівною за цей час Світлана бачилася рівно чотири рази. Стільки ж, скільки і Михаїл. Причому три з них вона сама вмовила чоловіка відвідати матір на свята.

Олена Володимирівна з самого початку вважала одруження сина примхою. Але важелів впливу на дорослого самостійного хлопця не мала і змушена була чекати логічного, на її думку, природного фіналу.

Який все не наступав, і це починало нервувати.

Олена Володимирівна щиро не розуміла, що ж Міша знайшов у цій “простій дівчині”, чим Світлана його взяла.

Він був видним хлопцем, якого завжди оточували гідніші і симпатичніші дівчата.

До того ж Олена Володимирівна до мозку кісток була мешканкою міста, яким виховала і сина. І зараз материнська інтуїція підказувала їй, що Міша вже ситий по горло сільським життям, і варто лише його підштовхнути, все повернеться на кола свої.

А вже після такого сумного досвіду, він точно знайде собі підходящу супутницю, з якою в Олени Володимирівни встановляться справжні дружні стосунки.

Але треба було поспішати і не дозволити хитрій Світлані прив’язати до себе сина дитиною!

План визрів сам собою: Олена Володимирівна зателефонувала невістці і напросилася в гості, адже на новосілля її так і не запросили.

Світлана нагадала, що двічі робила це по телефону, але свекруха завжди відмовляла, посилаючись на зайнятість. Олена Володимирівна відмахнулася і висловила готовність відвідати сина.

Через два дні вона стояла в просторій, світлій вітальні і не могла приховати обурення.

Її син, як і вона зі своїм покійним чоловіком, батьком Міші, терпіти не могли супи!

У їхній сім’ї на столі з’являлося тільки те, що можна було ідентифікувати з першого погляду.

Як Міша міг дозволити, щоб дружина так швидко сіла йому на голову?

Невже приворожила?

Олені Володимирівні стало не по собі. Її зазнобило.

Пошлу думку, що Світлана утримує Мішу хитрощами вищого пілотажу в ліжку, вона відкинула одразу.

Хитрощі і Світлана? Несумісні!

Точно, приворот!

А як по-іншому пояснити, що син взагалі їсть цю халтуру?

Олена Володимирівна з ненавистю подивилася на невістку.

Прикидається святою наївністю, а чоловіка потихеньку з життя виганяє.

– Чому ж незрозуміло, що тут? – Світлана, не оцінивши артистичного таланту свекрухи, взяла другу тарілку, черпнула ополоником борщ і повернулася прямо до Олени Володимирівни. – Тут все видно. Ось капуста. Це цибуля. Тут морква. А це буряк. Я його на тертці тру за рецептом моєї бабусі. Ой, а ось картопелька не попалася, але я її другим заходом виловлю. А потім сюди своєї зелені з городу, та сметанки!

– Та ти сама, може, їж хоча б запарені висівки! – свекруха обурено сплеснула руками.

– До речі, вам у вашому віці теж не завадять! Висівки допомагають регулювати роботу кишечника і покращують його мікрофлору. А задоволена мікрофлора – задоволений господар!

Олена Володимирівна почервоніла від такої безцеремонності невістки, але залишила це без коментарів і продовжила:

– А Мішу ти нащо це їсти змушуєш?

Світлана здивовано заблимала.

– Так він ніби сам їсть.

– А що ще чоловіку робити, якщо в домі більше їжі немає?

– Приготувати самому, що до вподоби? Замовити доставку? Сходити до сусідки? Відвідати матір? – Світлана зі сміхом перерахувала варіанти.

На останньому Олена Володимирівна почервоніла ще більше.

– А ти не знущайся! Могла б проявити повагу і запитати у мене, що і як любить Мішенька.

– Олена Володимирівна, так я у нього і запитала. Дорослий вже. Дякувати, навчили. Каже, що все подобається.

– Та бреше він тобі! Невже не зрозуміло? Спочатку не хотів засмучувати. А тепер давиться!

– Ох! – обличчя Світлани витяглося, і вона зі зітханням сказала: – Так борщ ж уже зварений, не виливати ж його. Доведеться давитися. Але ж ви підтримаєте сина?

– Що?! – вирячилася на Світлану свекруха.

– Ні? Шкода. Мені здається, син оцінив би вашу солідарність.

– Та ти!..

– Світлана! Ми повернулися! – почулося радісне наспівування Міши з передпокою.

А в вітальню, голосно гавкаючи, влетіло біле пухнасте хмарко.

– А-а-а! – заверещала Олена Володимирівна і сховалася за спину Світлани.

– Не бійтеся, це Лара. Вона не кусається. І вона дуже вихована, – Світлана підняла руку вгору, собака перестала розгортатися, підняла голову і сіла, підкоряючись команді. – Моя дівчинка, яка ж ти розумниця.

– Чого ж ви дозволяєте сусідським собакам заходити в дім? – в шоку прошепотіла Олена Володимирівна.

– Чому сусідським? Вона наша. А в домі, бо домашня. Живе з нами разом.

– В домі?! Але ж це антисанітарія! – з придиханням вигукнула свекруха. – І Міша не любить собак!

– Ні, мам, собак не любиш ти. Привіт, – сказав Михаїл, заходячи в вітальню. – Приїхала якраз до обіду.

– Привіт, синок! – Олена Володимирівна не зрушила з місця, очікуючи, коли він підійде і поцілує її в щоку, але Міша лише трохи обійняв матір, а ось Світлані слідом дістався ніжний поцілунок в губи.

– Ну що, обідаємо? – господар повів носом і розплився в блаженній усмішці.

– Я б з радістю, Мішенька, тільки ось їсти нічим.

– В сенсі, нічим?

– Так лише свиням їжа готова. Ти, до речі, не говорив, що ви їх завели. Це ж який запах буде стояти. Гірше, ніж в місті від машин.

Михаїл незрозуміло подивився на матір, тоді на Світлану, потім на вже накритий стіл.

М’язи шиї хлопця напружилися, погляд знову повернувся до матері, але в ньому вже не було тієї легкості, що мить тому.

– Я, якщо чесно, вже і забув всі ці заморочки, – гірко посміхнувшись, сказав Міша.

– Які заморочки, син? Це ж наші смаки! Правила! Традиції, врешті-решт! Ти ніколи не жалівся!

– Я? Поки був малий, боявся злити батька. Коли став дорослішим, не хотів сваритися з тобою.

– Та що ж ти таке кажеш?! – не вірячи своїм вухам, викрикнула Олена Володимирівна, чим спровокувала Лару на новий виток гавкання. – Фу! – стукнула ногою жінка, погрожуючи кулаком собакі, якої тримала невістка. – У неї, звісно, свої вподобання, – Олена Володимирівна кинула погляд на Світлану, – але що з тебе за ганчірка, що дозволяєш так витирати об себе ноги?! Рад давитися помиями? Дозволив їй влаштувати з дому зоопарк. Ти господар у домі чи хто?!

– Я, – похмуро відповів Міша.

– Так і вчи себе, як господар! – з полегшенням і відчуттям виконаного обов’язку видихнула напругу Олена Володимирівна.

– Де твій багаж? – уточнив у матері Михаїл.

– Досі в передпокої! – моментально нажаловалася вона. – А я ще голодна з дороги.

– Чудово. Подякуй Світлані за запрошення.

– Що?..

– Подякуй Світлані за заключну спробу налагодити з тобою стосунки і вибачся.

– Але вона…

– Мамо!

– Дякую і вибач, – зло прошепотіла Олена Володимирівна.

Світлана їй стримано кивнула.

– Ходімо.

– Куди?

– У те місце, де все по твоєму смаку, твої правила, твої традиції.

– Але, Міша ж я!.. – спробувала вмовити мати сина, але Михаїл її перебив:

— Це ви з батьком не любили супи, тварин, заміський. Моє думки до уваги не бралися. Зате батько якось дав мені класну пораду: «Не подобається наше, створи своє». Я створив, мам. Але тут мій смак, мої правила, мої традиції. І господиня тут – моя дружина. Не подобається? У тебе ще є своє.

– Сину! Це вона налаштувала тебе проти мене! – Олена Володимирівна одразу ж перемкнулася на підвивання. – Приворожила! – додала вона страхітливим шепотом.

Михаїл не витримав, взяв мати під лікоть, вивів у передпокій, підхопив її дорожню сумку, відкрив двері, у повній тиші довів до воріт і сказав:

– Світлана, до речі, була на твоїй стороні. У неї гарні стосунки з родиною. Вона мені не вірила, що може бути так, як у нас. На кухні для тебе була приготована окрема страва. Але борщ, мамо, був лакмусовим папірцем. Ти проявилася цілком, – Михаїл відчинив двері на вулицю: – Таксі тебе чекає.

– Ти… Але… Коли ж ти встиг його викликати?! – пробурмотіла Олена Володимирівна, все ще не відійшовши від хамської відвертості сина.

– Я сказав Світлані почекати. Не відпускати його одразу. І виявився правий.

– Ти! Та ти! – обурилася Олена Володимирівна.

– Я, мамо, господар. Як ти і хотіла, – Михаїл подав знак таксисту, опустив сумку матері на землю і, не чекаючи, поки вона сяде в машину, увійшов у ворота і зачинив двері.

– Приворот, – остаточно переконалася в діагнозі сина Олена Володимирівна і, вже сидячи в таксі, взялася за телефон, шукаючи способи зняття цієї напасті. Мусить же бути щось, що поверне їй сина!