– Ти жартуєш? – здивовано вигукнув він, – як таке можливо? Тобі ж лише двадцять один рік! Чому ти раніше нічого не казала?!

Изумленный Микола воскликнул:

– Ти жартуєш? Як таке може бути? Тобі ж лише двадцять один рік! І чому ти раніше не сказала?!

Олеся тулилася до чоловіка, заглядаючи в його очі з відданістю:

– Я боялася, що ти розлюбиш мене і передумаєш одружуватися…

– А зараз? На що ти сподіваєшся тепер?!

***

Вони познайомилися випадково. Олеся щойно скупилася на базарі, вийшла на вулицю з двома великими пакетами, а там – ожеледиця. Дівчина посковзнулася на сходах і, напевно, впала б, якби її не підхопили сильні чоловічі руки.

– Обережніше, – почула вона оксамитовий чоловічий голос поруч, – тримайтеся за мене…

Впевнена, що твердо стоїть на ногах, Олеся підняла погляд на свого рятівника:

– Щиро дякую…

– Чому ж ви так навантажилися? – з усмішкою запитав незнайомець, – та ще й у таку погоду?

– Батьки з гостями їдуть перевірити, як я живу у місті. Ось і…

– Зрозуміло. І далеко вам усе це нести? Може, вас підвезти?

– О, не варто. Незручно. Ви вже й так мені допомогли. Я сама дійду. Потихеньку. Ось мій дім – зовсім поруч.

Олеся, обережно ступаючи, пішла у вказаному напрямку. Чоловік пішов своєю дорогою…

Увесь день він намагався зосередитися на роботі, але марно: в пам’яті постійно спливала прекрасна незнайомка. Саме так він називав її у своїх видіннях.

«Яка мила дівчина, – думав він, – відкритий погляд, мінімум косметики, здається, навіть губної помади не було. І рум’янець… Такий ніжний, трохи помітний… І голос… Слово струмочок… Ні, я повинен її знайти. Вона сказала, що живе зовсім поруч…

Микола не був дамським угодником, швидше навпаки: ставився до жінок дуже насторожено, завжди чекав підступу.

Причиною тому була його нещасливе перше кохання, що закінчилося зрадою. З п’ятого класу Микола був закоханий в однокласницю, яка, проводивши його в армію та пообіцявши чекати, через пів року вийшла заміж за сина якогось бізнесмена.

Коли Микола повернувся, вона, ні краплі не соромлячись, видала:

– Миколе, ну не переймайся так. Якщо тебе заспокоїть, знай: я досі тебе люблю. Проте, любити і виходити заміж – це різні речі. Ну, що ти можеш мені запропонувати? Життя на орендованій квартирі або, ще краще – в гуртожитку? З вічно порожнім гаманцем? Ні вже. Я хочу жити нормально. Сподіваюся, ти мене розумієш…

Микола все зрозумів. Страждав довго. Навіть випивати почав. Але потім узяв себе в руки, влаштувався на роботу, вступив заочно до університету…

І ось тепер, він – тридцятирічний, самотній, доволі успішний чоловік розмріявся про дівчину, яку бачив усього раз у житті. Та й то – мимохідь.

А все тому, що на серці потепліло. Він стільки років цього чекав. І ось тепер ‒ зворухнулося. А він навіть імені її не дізнався…

Два тижні Микола тинявся на тому ж базарі. Чекав прекрасну незнайомку. І вона з’явилася.

Ввечері після роботи Олеся зайшла купити щось на вечерю… Дуже розгубилася, коли якийсь чоловік буквально кинувся їй під ноги зі словами:

– Нарешті я вас знайшов!

Пізнавши свого рятівника, посміхнулася:

– А навіщо ви мене шукали?

– Ми забули познайомитися! Я – Микола, а ви?

– Я – Олеся, – дівчина з цікавістю дивилася на схвильованого чоловіка, – і що далі, Миколо?

– Далі? А далі нас чекає чудова вечеря в ресторані! Ви згодні?

– Не знаю, це так несподівано…

– Визнайте, Олеся! – наполягав чоловік, – мені так багато потрібно вам сказати…

Він розповів їй про себе усе. Про перше кохання, про роки самотності, про те, як радий, що зустрів її і вважає це подарунком долі…

Олеся уважно слухала… Цей чоловік, такий трепетний і трохи наївний все більше їй подобався…

Вони почали зустрічатися. Практично кожен день. І чим більше зустрічалися, тим сильніше прив’язувалися одне до одного. Їм було добре разом, незважаючи на те, що Олеся виявилася дівчиною цнотливою, не підпускала Миколу близько до себе.

Спочатку чоловіка це здивувало, а потім привело у справжній захват. Тепер він був абсолютно впевнений, що Олеся призначена йому долею і чекала лише на нього!

Він познайомив Олесю зі своєю мамою. Олеся повезла Миколу до своїх батьків в село.

Там Миколі все дуже сподобалося. Простий уклад життя, прості відносини. Гостинні господарі.

Саме там, у присутності батьків, Микола зробив Олесі пропозицію…

На реєстрації були тільки найближчі: так захотіла Олеся. Сказала, що не хоче великого святкування, але мріє про справжню весільну подорож. Микола погодився. Купив путівки. Виїзд планувався через місяць після весілля.

І ось уже другу тиждень молодята жили разом. Микола не міг повірити своєму щастю. Кожен день після роботи летів додому як на крилах…

В один з прекрасних сімейних вечорів Миколі здалося, що Олеся чимось занепокоєна.

– Що з тобою, люба? – дбайливо запитав він, – ти здорова? У тебе все добре?

– Нам потрібно поговорити, – тихо відповіла молода дружина…

– Говори, я весь уважний.

– Не знаю, як ти до цього поставишся, – почала Олеся, важко підбираючи слова.

– Спокійно поставлюся, – Микола бачив, що дружина сильно хвилюється і намагався її заспокоїти, – що б не сталося. Ти ж знаєш, як я тебе люблю…

– Я розумію, що повинна була сказати раніше… Але не змогла…

– Олеся, не томи, – Микола вже почав напружуватися, – ти мене розлюбила?

– Ні, звичайно. Тільки… Прости… У мене є діти… Двоє…

– Що? Ти жартуєш? – здивувався Микола, – як таке може бути?

– Я не жартую…

– Але ж тобі всього двадцять один рік! Коли ти встигла? І чому раніше нічого не сказала?!

Олеся тулилася до чоловіка, заглядаючи в його очі з відданістю:

– Я боялася, що ти розлюбиш мене і передумаєш одружуватися…

– А тепер? На що ти сподіваєшся тепер?!

– Не знаю. Сподіваюся, ти мене зрозумієш і пробачиш…

– Пробачу?! Я?! – Микола все ще не міг повірити в те, що почув…

– Розумієш, у мене, як і у тебе, була в житті сумна історія. Ми дуже любили одне одного. Дізнавшись, що я вагітна, він покинув мене. Злякався. Мені тоді всього сімнадцять було. Коли народився син, він схаменувся, просив прощення. Я пробачила. Ми стали жити разом. Ще й через рік донька народилася. А він, поки я вагітна ходила, іншу собі завів. Аринці шість місяців було, коли він знову мене покинув. Тепер з двома дітьми.

– І де ж тепер твої діти? Жах який… Я ж був у вас у селі… Батьки твої нічого не сказали. Теж приховали, виходить…

– Діти поки живуть у родичів. У них своїх дітей немає, от і запропонували, щоб я малюків у них залишила.

– А батьки, що ж? – не вгомонився Микола, – невже не шкода внуків?

– Вони їх регулярно навідують, але до себе брати відмовляються. Кажуть, що не впораються.

– Ясно. Сімейка – та ще…

– Навіщо ти так? Я не хотіла, щоб так вийшло. Зазнач, я ж не нав’язувалася тобі. Ти сам мене знайшов…

– Ну, звичайно…, – кинув Микола, – і невинність ти круто розіграла… Я навіть повірив у твою цнотливість…

– Я просто боялася сильно до тебе прив’язатися. Думала: раптом у нас нічого не вийде…

– А у нас вийшло?

– Звичайно! Ми ж любимо одне одного!

– І ти можеш це говорити після такої страшенної брехні? Ти могла розповісти мені все це разів сто до весілля! Але ні! Ти говориш про це зараз, коли ми вже одружені!

– А що змінилося? Це було єдине, що я приховувала. Тепер ти мій чоловік і я більше не хочу тебе обманювати. А от чи зможеш ти прийняти те, що я сказала, залежить від твоєї любові.

– Тобто, якщо погоджуся виховувати твоїх дітей, значить – люблю. А якщо відмовлюся – значить ні?

– Якщо відмовишся, вони залишаться у моїх родичів. Ось і все. Якщо хочеш, я навіть не буду з ними зустрічатися.

– Іншими словами, ти готова відмовитися від власних дітей заради мене?

– Готова.

– Але це ж жахливо! Невже ти не розумієш?!

– Просто я дуже сильно люблю тебе…

Микола більше не міг цього чути. Він схопив куртку і вискочив з квартири.

Довго блукав вулицями, намагаючись ні про що не думати. Намагався заспокоїтися.

Потім вирішив зайти до матері. Йому просто потрібно було з кимось поговорити…

– Не знаю, що й сказати, сину, – задумливо промовила мати, вислухавши Миколу, – тут ти сам повинен вирішувати.

– Що вирішувати, мамо? Я ж заздалегідь все знаю: якщо погоджуся – погано буде мені, якщо відмовлюся – позбавлю дітей матері і всі вони будуть нещасні.

– Тоді не поспішай щось робити. Подумай. Хоча… Не уявляю, як ти будеш жити з людиною, здатною на таке…

– Я теж не уявляю…

– То, може, краще вам розлучитися?

– Я люблю її, мамо…

– Тоді не знаю…

Микола залишився з дружиною. Запропонував забрати дітей, але Олеся відмовилася:

– Не хочу навантажувати тебе таким тягарем, – сказала вона зовсім спокійно, – нехай живуть у родичів, а ми будемо їх навідувати.

– У якому ж статусі? – втомлено запитав Микола, – вони, напевно, твою тітку вже мамою називають.

– І нехай. Їм там добре, я впевнена. А це найголовніше.

– Дивись сама, – кинув у відповідь Микола і більше не повертався до цієї теми.

До дітей вони з’їздили кілька разів. Спостерігаючи, як дружина пестить їх, Микола мимоволі думав:

– Цікаво, що буде, коли у нас народиться дитина? Якщо зі мною щось трапиться? І що тоді? Вона й його сюди відвезе?

Через рік Микола подав на розлучення…

Не зміг так жити…

Та й любов кудись випарувалася…