З життя
В УСЬОМУ Є СВІЙ ПЛЮС

— Та й нащо ти вдарилась, дурна верболозо! Кому ти тепер з дитиною потрібна? Як ти її годуватимеш? Не сподівайся на мене — вигодувала тебе, тепер ще й твою дитину годуй? Геть з хати, щоб і духу твого не було!
Ганна слухала, опустивши очі. Остання надія, що тітка прихистить її хоча б до працевлаштування, розвіялась димом.
— Якби мати жила…
Батька дівчина не знала, а матір п’ятнадцять років тому збив п’яний водій на переході. Опікуни вже готували сироту до дитбудинку, коли зненацька з’явилась далека родичка — троюрідна сестра матері. Жадна жінка з власним домом у прикордонному містечку на Закарпатті, де літа спекотні, а зими мрячні, узявши дівчинку на виховання.
Життя в Ганни було скромним, але впорядкованим: одягнена, сита, призвичаєна до праці. Хатина з городом та худобою завжди потребувала рук. Материнської ласки не вистачало, та хто боронив?
Вчилась дівчина старанно. Закінчивши школу, вступила до педагогічного. Студентські роки промайнули, і ось — державні іспити складено, повернення в рідне містечко. Та на цей раз серце стискалося від тривоги.
— Геть, кажу! — тітка Наталя вдарила кулаком по столу.
— Тітко, можна хоча б…
— Мовчи!
Ганна мовчки взяла валізу. Невже справді повертатиметься так — приниженою, кинутою, ще й вагітною? Хоч термін малий, вона вирішила не приховувати.
Треба було знайти дах. Дівчина йшла, заглиблена в думки, не помічаючи, як сонце пече тротуари. У садах дозрівали сливи, яблука, вишні. Важкі грона винограду звисали з пергол, а з подвір’їв пахло вишневим варенням та смаженими паличками з салом. Пересохле горло скребло. Ганна підійшла до калітки:
— Господине, водички можна?
Галина, жінка літ п’ятдесяти з міцними руками, окинула дівчину поглядом:
— Заходь, коли з добром.
Піднесла з відра ковток. Ганна сіла на лавку, жадібно ковтаючи прохолоду.
— Можна трохи посижу? Сонце пече.
— Сиди, дитинко. З валізою — не місцева?
— Закінчила інститут, шукаю роботу в школі. Житла немає… Не знаєте, може хто кімнату здає?
Галина придивилась: охайна, сумна, з втомою в плечах.
— Оселись у мене. Платіть вчасно — й добре. Ходім, покажу.
Раділа, що в домі заведеться компанія. Син далеко, відусіль заробітки — лиш на городі.
Дні закрутились млином. Робота, дім, уроки. Ганна ледве встигала відривати календарні аркуші.
З господинею зійшлись. Вечорами чаювали у садку під вишнею, поки осінь не застукувала холодом.
Вагітність минала легко. Дівчина розповіла Галині все: кохання на другому курсі з Дмитром, сином декана, його батьківську умову — «аборт і геть!», гроші, кинуті мовчки на стіл.
— Молодець, що дитину врятувала, — хвалила Галина. — Дитинка не винуйця.
Але Ганна не могла пробачити Дмитрові зради. Відвернуло, наче вітром.
У лютому почалися перейми. Галина відвезла її до пологового. Народила Ганна здорового хлопчика — Андрійка.
У палаті дізналась: двома днями раніше дружина прикордонника народила дівчинку. Та кинула немовля, втекла з коханцем.
— Покормиш нашу сироту? — медсестра піднесла крихітку.
— Звісно, — Ганна притулила дівчинку до грудей. — Назву її Марійкою.
Через два дні до палати увійшов капітан прикордонної служби — Богдан Лисенко. Чоловік із сталевим поглядом і тривогою в очах.
— Дякую, що не кинули мою дитину, — прошепотів.
У день виписки біля лікарні стояв УАЗ із блакитними кульками. Богдан допоміг Ганні сісти, передавши два клубочки — блакитний та рожевий.
— Їдемо додому, — усміхнувся він, показуючи на Андрійка та Марійку. — Наша родина.
Так життя, немов весняна вода, змиває гіркоту минулого. Хто б міг подумати, що кинута дитина стане мостом до щастя?
