Чому їй захотілося допомогти бабусі з важкою ношею?

Василька чомусь вирішила допомогти одній бабусі, яка несла величезний пакунок. І не тільки те, що в пакета відірвалися ручки, і вона під невдоволені вигуки збирала з асфальту майже зіпсовані продукти, які та пані, можливо, збирала в найближчому смітнику. Через це Василька запізнилася на роботу.

І все це через її зайву жалість. Вона не могла пройти повз. Наприклад, лежить чоловік на лаві й майже не подає ознак життя. Василька біжить рятувати, а раптом з ним щось серйозне. І виразний запах алкоголю, що від нього йшов, не завадив їй викликати службу порятунку. А в результаті? Медики кричать, що він просто п’яний до нестями, і навіщо їх викликали. А поліція веде чоловіка, який ледве тягне ноги, до відділку. І теж дивляться з недовірою. Їм це треба? Виспався б, сам би пішов з лавки.

Василька добра. Хоча позаочі її називають дивною і крутять пальцем біля скроні. Віддала квартиру вітчиму після смерті мами. Саме через нього вона більше всього пережила. Він не працював, а мама, окрім основної роботи, ще й під’їзди милила. От і надривалася. Але Васильці було шкода його. Чоловік немолодий, навряд чи житло собі знайде. А що вона? Молоде, ще заробить. Ледь сусіди вмовили її не виписуватись і не робити дарчу.

Василька вирішила переїхати до міста. Тут і роботу знайти, і житло можна зняти. Накопичень вистачило на кімнатку в комуналці. Спершу вона милила підлогу в супермаркеті, але зарплати вистачало лише на оплату житла. Хоча були і плюси. При розподілі прострочених продуктів їй теж щось перепадало. Тому голодною не лишалася. А от одяг. Він же не вічний. Скільки не мий, зношується швидко. А про взуття і говорити нічого. Лише клей встигай купувати.

Вирішила вона спробувати себе в ролі домробітниці. Але без досвіду не брали. Поки в одному агентстві, де затримували зарплати і ставилися до персоналу безобразно, її милостиво прийняли з випробувальним терміном.

Першою її клієнткою була бабуся, мила на вигляд, але з командирським голосом. “Чай гарячий, неправильно заварила, ванну погано вимила, посуд жирний…” Так почалась її трудова діяльність. Але Василька є Василька. Вона постійно перепрошувала, переробляла всю роботу, замість того щоб просто грюкнути дверима. Адже більше всього, хто користується послугами чужих людей? Скучаючі пенсіонерки, яким вкрай хочеться весь свій негатив вилити на іншу людину.

Саме до таких і відправляли невмілу Васильку і дуже здивувалися, чому після її візитів клієнти не телефонували з наріканнями на новеньку. А того дня, коли вона запізнилася, її навіть не лаяли. Терміново вислали до лежачої жінки. Річ у тім, що співробітниця, яка до неї ходила, звільнилася.

Василька прийшла і ахнула. Ну до чого ж безсовісні люди. Якщо жінка не може вставати і бачити, як виглядає її квартира після прибирання, то все дозволено?

Євгенія Львівна була здивована, коли Василька обережно змінила їй брудну постільну білизну. Переодягнула її в чисту сорочку і обробила невелику пролежню. А потім та лежала і посміхалася, чуючи, як дівчина дзвеніла посудом, бігала туди-сюди, то з ганчіркою, то з пилососом. Лише коли все засяяло чистотою і по дому рознісся запах чогось смачненького, вона заспокоїлась. Приготувала Євгенії на спеціальному підносі ситний суп з варениками, чашку ароматного чаю.

“Я тут подумала, коли сміття викидала, що вам домашнього супу не завадить скуштувати. А то у вас там лише упаковки від готових страв. Ви їжте, а потім я помию тарілку і піду. На сьогодні роботи більше немає”, — сказала вона. Євгенія з задоволенням з’їла суп і попросила Васильку посидіти з нею. Їй захотілося дізнатися, звідки така жвава дівчина і які у неї плани на майбутнє. А попередня Світлана збігає на півгодини, пхне їй розморожену котлету з гарніром і далі помчить.

Василька без вагань розповіла про своє життя.

“Але це ж важко, щодня прибирати чужі квартири і, як я здогадуюсь, терпіти різні зауваження. Невже ти завжди про це мріяла?” — запитала вона.

“Ой, Євгеніє Львівно, про що я лише не мріяла. І співачкою бути, і балериною. Але голосу не маю, ноги короткі. Мене ні в один гурток не взяли. Коли хворіла мама, хотіла стати лікарем і лікувати всіх. Але видно не судилося. Я ледве дев’ять класів закінчила, бо водночас працювала. В кіоску у Ахмета. Він мене хвалив. Навіть премію інколи давав. Бо я за чистотою прилавка слідкувала, фрукту приймала лише добру. Бо у нас там були такі хитрі постачальники. Все тащили гниле. А зараз і мріяти ніколи. Бігаю, як білка в колесі. На роботі змучусь, приходжу додому. Я в комуналці живу. А там знову коридор брудний, унітаз не очищений, паперу знову нема. От приберу все і одразу спати. Одного разу, не повірите, в туалеті з йоршиком в руках заснула”, — весело засміялася вона.

Євгенія Львівна усміхнулась. Їй подобалася ця весела і невтомна дівчина.

“Хочеш працювати тільки у мене, з твоїм начальством я домовлюся. А то мені різні сиділки трапляються. Одні крадуть, інші мовчки і поспіхом виконують свою роботу та мчать додому до сімей. Я ж спочатку, як лягла, найняла дівчину з проживанням. Спочатку вона нічого була. А потім почала чудеса творити. То серед ночі втече в клуб розважатись. А мені ліки треба по годинах приймати. Прийде сонна, з запахом алкоголю, дасть мені склянку з водою і таблеткою і каже: “Все, я спати. Коли прокинусь, все приготую”. Терпіла десь місяць, а потім сказала їй, що якщо вона продовжить у тому ж дусі, полетить звідси. Тож вона знайшла інший вихід. Почала приводити ухажерів. Думала, якщо я лежу, то і глуха вже. Довелося з нею попрощатися. Тож я й почала звертатися до різних агентств, щоб приглядітись та нарешті знайти підходящого помічника. Після цієї неохайної Світлани, востаннє звернулася в ваше агентство. Думала, якщо знову така ж прийде, буду шукати в іншому місці. Не думай, я не одна. У мене є син, онук. Але живуть в іншій країні, на жаль. У них там стабільна робота. Вони мені дуже добре допомагають грошима. Приїжджають, але рідко. А лежу я вже п’ять років. Впала на слизькому сході. Лікувалася довго. Лікарі обіцяли, що і сидіти зможу. Але не судилося видно. Ну що, згода, переїдеш до мене?” — усміхнулася Євгенія.

“Звісно. Вам же допомога потрібна. У вас роботи скільки. Завіси не випрані, вікна не вимиті, під меблями пил зібрався”, — почала перераховувати Василька.

“Ну досить, Золушка. Сьогодні ж беру тебе на роботу. Їдь у свою комуналку, збирай речі та приїжджай до мене. Житимеш у сусідній кімнаті. А я поки твоєму начальнику подзвоню”, — засміялася Євгенія.

Василька побігла. А Євгенія подзвонила в агентство. Розмова була неприємною, там безбожно підняли ціну, вказуючи на те, що Василька у них найкращий працівник. Євгенія згадала розмову з дівчиною та розсміялася.

“І що ж ви найкращому працівнику такі копійки платите і до найнабридливіших клієнтів відправляєте. Все, досить балакати. Вона вже завтра напише заяву про звільнення. Платити їй буду я сама. І навіть не заїкайтесь про відпрацювання два тижні. А то я на вас податкову нашлю. Зв’язки є”, і поклала трубку.

Так Василька поселилася у Євгенії. Щоранку на сніданок були то млинці, то сирники, то оладді. Кожен день обов’язково умивання, протирання, чистка зубів. Балакучи і розповідаючи щось веселе, Василька граючи справлялася з усім. Вікна були вимиті до блиску. Грязь з-під меблів зникла. Здавалося, вже й чисто славно, але Василька не вгамовується. Забігла до бібліотеки, принесла купу журналів, книг.

“Нащо тобі це?” — сміялася Євгенія. “Це для вас. А може там якісь вправи є. Що допоможуть вам хоча б сидіти. Потім візок купимо і я вас на вулицю вивозити буду. В чотирьох стінах, яка радість. А там свіже повітря, пташки співають”, — мріяла Василька.

Євгенія заплакала.

“Василько, мені навіть лікарі не допомогли, а ти про якісь вправи розповідаєш. Не терзи мені душу. Я знаю, ти як краще хочеш, але мені на жаль вже не допомогти”.

Але Євгенія ще погано знала Васильку. Та щодня приходила до неї в кімнату. Сідала у крісло і розкладала журнали та книги. Мовчки, шевелячи губами, читала. Підкреслювала олівцем цікаві місця.

І Євгенія не витримала.

“Ну що ти там знайшла? Покажи вже”.

Василька радісно підхопилась з крісла, витягла один журнал з купи і протягнула Євгенії.

“От знайшла прості вправи. Але їх треба робити регулярно і по кілька разів на день. Але не переживайте, у мене все під контролем. Якщо, звісно, ви згодні?”

Євгенія зітхнула.

“Ти ж все одно мене в спокої не залишишся?”

Василька похитала головою.

“Ну давай спробуємо.”

Це була важка праця. Євгенія то плакала, то сміялась. Грозилася Васильку звільнити і вигнати. Але поступово звикала. Вправи стали серйознішими, але ефекту майже не було. Поки якось посеред ночі Євгенія не покликала:

“Василька, йди сюди!”

Василька налякана вибігла з кімнати та підійшла до Євгенії.

“Де болить? Що болить? Де телефон?”

Євгенія прикрикнула на неї.

“Чого метушишся. Ось, краще подивися. Великий палець на нозі рухається”.

Василька як закричала.

“Ура!” — і одразу згадала, що ще ніч на дворі.

“А у вас номер лікаря збережений? Давайте ми йому зранку зателефонуємо. Нехай приїде та подивиться”, — і пустилася в танок по кімнаті.

Лікар приїхав. Нетерпеливу Васильку відправили до своєї кімнати, щоб не заважала. Потім покликали.

“А ти молодець, дівчино”, — з ноткою здивування сказав лікар. “Тепер можна ще одну операцію зробити. Ризикнемо, Євгеніє Львівно?”

Та засяяла.

“Звісно, Іване Тимофійовичу”.

Усю операцію Василька просиділа в коридорі. Чекала. Але і за звичкою допомагала. Кому милицю подати, бо людина впустила. Медсестрі ліки в коробках до місця донести.

Коли вийшов Іван Тимофійович, вона з надією запитала:

“Ну як?”

Він зняв шапочку.

“Тепер лише час показує. Але реабілітація буде довгою. Пацієнтка не молода”.

Василька вигукнула:

“Я з неї пилинки здувати буду. Дякую вам велике. Можна я вас поцілую?”

“Будь ласка”, — дозволив Іван Тимофійович.

Вона піднялася на носочки і чмокнула його в щетинисту щоку.

Поки Євгенія була в лікарні, Василька буквально не відходила від неї. Зникала лише на те, щоб приготувати їсти. Бульйон, овочевий суп. Все як приписав лікар.

“Це дочка твоя чи онука? Ой як доглядає?” — запитували її жінки в палаті.

“Ні, ще краще. Моя сиділка і мій ангел-охоронець, посланий мені судьбою”, — гордо відповідала Євгенія.

Коли Євгенія в спеціальному корсеті вперше сіла в інвалідне крісло, вони обійнялися і разом заплакали від радощів.

А коли приїхав син з онуком, Євгенія просто розцвіла.

“Ну ось тепер, мамо, ми можемо забрати тебе до себе”, — заявив син.

Пролунав гуркіт. Це Василька впустила блюдо з пирогами.

“Як? Навіщо?” — запитала вона засмучено і втекла в свою кімнату. Плакати.

Євгенія з доганою подивилася на сина.

“Який ти нетактовний, Сергію. Василька, годі ридати. Іди сюди.”

Василька з’явилася через п’ятнадцять хвилин. З сумкою.

“Мені зараз іти чи спочатку прибрану посуду зібрати?” — хмуро запитала вона, шморгаючи носом.

“Ну-ка сідай!” — наказала їй Євгенія. -“Розкисли ти. І речі ще рано зібрала. Ще документи треба оформити. Дурненька ти моя, куди я без тебе?. Поїдеш з нами. Відвідаємо трохи і повернемося.”

Василька вийшла заміж. Ні, не за онука Євгенії. А за нового сусіда, який переїхав у квартиру поруч з Євгенією. Він довго дивився, як Василька не може відкрити зауждений дверний замок. Підійшов і допоміг, порадив взагалі замінити на новий. Бо цьому вже кінець прийшов. Так і познайомились.

Євгенія задоволена. Мало того, що вона була найголовнішою гостею на весіллі Васильки і мала успіх у кавалерів, незважаючи на інвалідний візок. Так Василька через рік подарувала їй внучку, хоч і не рідну. А чоловік Васильки Костя часто возить їх усіх на дачу. Де вони п’ють свіже коров’яче молоко і ласують ягодами, прямо з грядок. Адже Василька не вміє сидіти на місці. Яка це дача? Якщо немає ні ягід, ні зелені до столу.