З життя
Їй не місце тут: це не будинок для літніх людей

У нас не будинок старих, мені вона тут не потрібна…
Цю незвичайну життєву історію розповіла мені моя бабуся, яку я часто відвідую в селі. Одного разу ми тривалий час не бачилися, я два роки працювала за кордоном. Коли повернулася в Україну, то першим ділом поїхала до своєї улюбленої бабусі.
Я вже кілька днів гостювала в селі, коли раптом помітила, що ще жодного разу не бачила Марію Іванівну, бабусину сусідку з будинку навпроти. Завжди любила цю чуйність старшу жінку. Велика трудівниця.
— Бабусю, а де ж твоя подруга Марія Іванівна? За тиждень жодного разу не заходила. З нею нічого не сталося? — занепокоїлася я.
Бабуся подивилася на мене з подивом.
— Так вона вже більше року мешкає в будинку старих, — і згадавши додала, — О, то ти ж нічого не знаєш! Так слухай.
Бабуся розповіла мені цю історію.
Як я вже згадувала, баба Маша завжди працювала, не шкодуючи сил. Жоден з односельців ніколи не бачив її без діла. То на городі порається, то в саду, то корову зі стада зустрічає, то пироги пече (частує пів села!), то з двома відрами черешні рано-вранці на автобус поспішає. Свіжі овочі, фрукти, зелень, курячі яйця, хустки з козячої пуху, сметану, сир — все це Марія Іванівна возила в районний центр і продавала на ринку. І кожну гривню, копійку до копійки, обережно відкладала в жестяну коробку з-під печива.
Не для себе відкладала. Себе багато чи й треба? Для єдиного сина Валерія, для невістки Зіни, для онуки Сашеньки. Син з дружиною жили в місті, в 3 годинах їзди, навідували мати регулярно. З городом чи з домашніми справами не допомагали, зате за сільськими продуктами приїжджали скрупульозно. Буває, так багажник машини наб’ють, аж колеса просідають.
Роки йшли, і почала Марія Іванівна поступово старіти, хворіти. То спину прихопить, то ноги крутить, то загартовані руки в суглобах печуть, то тиск зашкалює. Поступово почала вона перевозити всю худобу, на городі залишила собі пару грядок, а на решті ділянки дозволила сусідам картоплю саджати. Син Валера все рідше навідувався. А його дружина Зінаїда і зовсім стали не приїжджати, більше з сільської мами взяти нічого.
Коли у баби Маші почало різко падати зір, вона злякалася. Подзвонила синові, попросила її міським лікарям показати. Приїхав Валера, забрав матір.
Зінаїда не була особливо рада бачити свекруху, але виду не подала. Запросила освіжитися з дороги, нагодувала. Валерій запропонував матері пройти повне обстеження. У поліклініці провели цілий день, потім заїхали до аптеки за ліками…
Повертатися в село було вже пізно. Невістка, дізнавшись, що баба Маша залишиться на ніч, вже не ховала свого розчарування. Пішла на кухню вечерю готувати, так посудом дзвеніла, ледь барабанні перетинки не луснули. У цей час до них на хвилину заглянула літня сусідка. Побачила гостю, зраділа:
— Марія Іванівна! Давно вас тут не було видно. Надовго у гості? Вже завтра їдете? А йдімо до мене, поп’ємо чаю, посидимо постаречі.
Провівши матір до сусідки, Валерій заглянув на кухню до дружини.
— Готуєш, Зіна? Я поки матір нема, поговорити з тобою хотів.
— Ну? — судячи з голосу, цей розмова Зінаїді вже заздалегідь не сподобався.
— Мати-то зовсім здала, — зам’явся чоловік, — у лікарні були, так болячок знайшли цілий букет. Ноги каже, так болять, що ледь ходить.
— Та вона не молоденька, щоб з перегонками бігати! Що ти хотів? Це старість.
— Ось і я про те, — радісно підхопив Валерій, — Квартира у нас трикімнатна. Сашка з чоловіком у Києві живуть, сюди навряд чи повернуться. Ось…
— Постій, до чого ти це ведеш? — Зінка навіть різати моркву перестала, — Ти хочеш сюди її взяти, чи що? Ти зовсім з розуму з’їхав? Квартира трикімнатна, і що? Але не будинок старих, Валера.
— Між іншим, у цій квартирі пару кімнат зі маминої черешні та полуниці складені, якими вона кожне літо торгувала, — єхидно зауважив Валерій.
— Ти будеш мене ще цим докоряти? — розлютилась дружина, — Мати твоя не чужим людям допомагала, а рідному синові і онуці.
— Жорстока ти жінка, Зіна, — горісно зітхнув чоловік, — Думав, заберемо матір, будемо жити, не тужити. У неї будинок-то який добротний, міцний як на віки. Ціну гарну дадуть, можна машину поміняти, в Туреччину відпочити з’їздити…
— Та нехай вона подавиться своїм домом! — загукала Зінаїда, — На тиждень за кордон з’їздимо, а потім я років 10 буду горщики за нею тягати?! Рабиню Ізауру знайшов?
— Та ти що таке кажеш, дурна? — спалахнув Валера і раптом побачив на порозі Марію Іванівну.
У кухні стало так тихо, ніби всі навколо оглухли.
— Мамо, ти давно тут стоїш? — пролепетав син.
— Та я щойно зайшла, — ласкаво усміхнулася мати, — Окуляри візьму, ми там з Катею альбом дивимося. Так, я зовсім забула, синок, я ж попередити вас збиралася. Я тут через місяць в будинок старих переїжджаю, ти вже мені з речами допоможи.
Валерій не міг вимовити ні слова. Проте його друга половина заметушилася:
— Та, допоможе, звісно. І я приїду з ним. Все, що треба, погрузимо, все перевеземо. Ось і правильно вирішили. З ровесниками-то веселіше жити, чим одній.
… Районний будинок старих, куди дбайливий син з дружиною привезли Марію Іванівну, викликав у Валерія суперечливі почуття. Без сумніву, обслуговчий персонал чудовий, директор — людина доброзичлива, душевна. Зразу видно, до стариків тут ставляться з турботою і теплом. Однак, сама будівля “притулку” давно вимагала ремонту, лінолеум у коридорах весь у проплешинах, з вікон дме, у кімнаті відпочинку, крім поламаного телевізора і старих крісел, нічого нема.
Кімнатка у Марії Іванівни виявилася маленькою, сирою. Ліжко продавлене, стільці розхитані. Але мати навіть виду не подала, що її пригнічує така обстановка.
— Нічого, мамо, — бадьоро сказав Валерій, — Я тобі тут такий ремонт відгрохаю, всі позаздрять. Відпустку візьму і відгрохаю. Ну, давай, не сумуй, скоро навістимо. Чекай у гості.
Про свої обіцянки Валерій згадав тільки через півроку, коли Зінаїда нагадала, що треба щось вирішувати з батьківським будинком. Зараз літо, саме час продати.
… Директор нічим не дорікнув рідких гостей. Дуже тепло розповідав про Марію Іванівну.
— Ви перед тим, як на 2 поверх підніматися, зайдіть у кімнату відпочинку. Може, ваша матір там з подружками телевізор дивиться. Підемо, я вас проведу.
У кімнаті відпочинку матері не було. Оглянувшись навколо, Зінаїда навіть присвиснула.
— Ого! Та у вас тут таку красу навели. Дивани нові, крісла, телевізор на всю стіну. Квіточки всюди. Красота! У копієчку ремонт-то обійшовся?
— Вашій мамі дякуємо, — усміхнувся директор.
— Мамі? — Валерій похитав головою, — Вона-то до чого?
— Та вся ця краса на її гроші куплена.
— Звідки в бабусі такі гроші? — засміялася Зінка, а потім раптом охнула, — Валера?! Це вона будинок, чи що, продала?
… Марія Іванівна зі спокійною усмішкою дивилася на розлючених родичів, які наперебій кидалися на неї докорами і звинувачували в егоїзмі.
— А чого це ви так заворушилися? Я ж не ваш будинок продала, а свій. Маю право. Мені тут добре, тепло, весело. Ось і захотілось щось подарувати хорошим людям.
Баба Маша з хитринкою подивилася на червону від злості Зінаїду.
— Адже краще будинок продати і народ порадувати, ніж ним подавитися? Правда, Зін?
Зінка опустила очі і кулею вистрибнула на вулицю. Змінити вже нічого не можна…
