Його маленький ювілейний день народження

Ігорь з уважністю оглянув свій робочий стіл. Зазвичай на ньому панував, як кажуть, творчий безлад. Але сьогодні він збирався піти раніше. У нього був день народження, невеликий ювілей.

Крім того, Ігорь взяв ще тиждень в рахунок відпустки, плануючи відпочити з сім’єю на озерах, тому вирішив прибрати своє робоче місце. – Ну ось, начебто порядок – подумав він. Погляд чоловіка впав на фотографію, що стояла в кутку стола, і на серце нахлинула тиха смуток. Скоріше навіть не смуток, а ностальгія. Ностальгія за тим, що нам дороге, але чого вже ніколи не повернеш. Такі ж фото, тільки збільшені, висіли в його кімнаті в батьківській квартирі і у великій кімнаті, в квартирі самого Ігоря. Той день він пам’ятає досі, хоча минуло вже кілька років. І навіть не тому, що це день його народження.

Ігорь з братом сиділи на лавочці біля під’їзду. Старший переказував сюжет чергового бойовика, переглянутого у відеосалоні, виразно відтворюючи героїв. Захопившись, хлопці не помітили, як під’їхала татова машина. У реальність їх повернув його веселий голос. – Привіт, сину. З днем народження тебе. Тато, усміхаючись, дивився на Ігоря, дістаючи щось з-за пазухи. – Ось, поки мій маленький подарунок – і тато дістав маленьке пухнасте кошеня. Кошеня було сіре, з білими шкарпетками на лапках, і здивовано оглядалось навколо.

З під’їзду вийшла мама з синьою спортивною сумкою в руці. З цією сумкою тато зазвичай їздив у відрядження. – От сину, треба ненадовго поїхати. – Але основний подарунок за мною. – Ось, тримай – тато подав Ігорю кошеня. – Налийте йому вдома молока. А я повернуся на вихідні, підемо в магазин, сам собі вибереш подарунок, добре? – А потім підемо в зоопарк. Тато обійняв їх з братом і потріпав по голові. – Вітя, ти надовго? – запитала тоді мама. – Ні, завтра до вечора буду вдома – відповів він, забираючи сумку з маминих рук. – Давайте зробимо фото на згадку – запропонувала мама.

Вони нещодавно купили фотоапарат і мама намагалася закарбувати якомога більше різних моментів їхнього життя. – Поспішаю я – зніяковіло усміхнувся батько. Справді, сидячий за кермом татів колега, дядько Толя, посигналив та усміхаючись їм виразно постукав по циферблату годинника. Тато у відповідь махнув йому рукою, мовляв, почекай хвилинку. Він поставив на землю сумку, знову взяв на руки кошеня, а Ігорь з братом встали по боках.

Вони усміхаючись дивилися в об’єктив і навіть не уявляли, що кошеня стане для Ігоря єдиним подарунком. І останнім. Бо з того відрядження тато не повернувся. Як стало відомо пізніше, вони з дядьком Толею мали везти велику суму грошей готівкою. Були 90-ті, такі розрахунки тоді були звичною справою, і дізнавшись про це, хтось навів на них бандитів.

Мама потім казала, що на думку слідчого, який вів справу, вбивати їх не хотіли. Грабіжники, мабуть, стежили за ними, обираючи момент, коли шосе буде пустим, щоб зімітувавши ДТП, заволодіти грошима. Але, певно, щось не розрахували, удар вийшов надто сильним, татова машина на швидкості злетіла під косогор і перевернувшись загорілася. Ні наводчика, ані нападників так і не знайшли, і через пару років справу тихо списали в архів. Кожного разу, згадуючи той час, мама казала: – Не знаю, хто були ті люди, і знати не хочу. – Бог їм суддя. – Але те, що могли допомогти, і не зробили цього, а просто втекли, рятуючи свої шкури, я їм ніколи не пробачу.

Поховали їх в один день. Батька і дядька Толика. Поховали в закритих трунах. Ігорь стояв поруч з плачучою бабусею, татовою мамою, і не розумів, що в тому оббитому темно-червоним оксамитом ящику лежить його батько. Може тому він ще більше місяця з надією біг до дверей на кожен дзвінок. Знаючи про те, що все, що сталося – це якийсь поганий сон, зараз відчиняться двері, і зайде його тато, веселий, живий, ледь просякнутий запахом цигаркового диму і бензину. У тата були свої ключі, але кожен раз повертаючись з відрядження, він незмінно дзвонив у двері. Ігорь першим біг на зустріч, а тато, усміхаючись, діставав з сумки якийсь подарунок, кажучи, що це їм від зайчика. Брат, насміхаючись, питав: – В лісі ж магазинів немає – сміявся він. – Ех ти, дрібнота. Але Ігорь тоді не звертав уваги і був дуже гордий тим, що лісові мешканці знають про нього і ніколи не забувають.

Але тато не повертався, і з часом хлопчик вигадував собі казку, ціле фентезі про те, що тата зовсім не помер, а злий чарівник перетворив його на сірого кота. Кожного разу ця казка в уяві хлопчика набувала нових деталей, і іноді він навіть сам починав в це вірити. Зараз вже Ігорь і сам не може зрозуміти, що це було. Захисна реакція організму чи наївна дитяча віра в дива. Але тоді ці фантазії, напевно, допомогли йому пережити перший гострий біль втрати. Вже набагато пізніше вони з братом, перебираючи в пам’яті події тих далеких вже днів, ловили себе на дивному відчутті. Начебто татова душа якимось незрозумілим способом переселилася в сірого кота. Увесь час, поки котеня, а пізніше дорослий кіт жив з ними, вони відчували невидиму присутність тата. Словно він був десь поруч, лише невидимий їм. Але тоді, в дитинстві, вони не ділилися цим ні з ким, навіть один з одним. Котеня назвали Бурчик, на честь одного з героїв диснеївських мультфільмів, які тоді щонеділі показували по телевізору.

Ігорь з братом, та й мама теж дуже полюбили кота. Він без перебільшення став талісманом, оберегом їхньої сім’ї. Проводжав і зустрічав їх з братом зі школи, потім з інституту, маму з роботи. Коли хтось захворював, Бурчик був поряд, заспокійливо муркотів, ложився на хворе місце, намагаючись зігріти. І не відходив, поки його людина не одужувала. Кіт прожив довге життя в їхній сім’ї. Але, час невблаганний, і одного разу літнім недільним вечором він тихо пішов. На той час старший брат вже одружився і жив окремо. Дізнавшись про смерть їхнього багаторічного улюбленця, він одразу ж приїхав. В останню путь кота проводжали всією сім’єю. А як інакше? Він був живою пам’яттю про загиблого тата. Тато і запам’ятався їм назавжди саме таким, як в той, останній день. Веселим, трохи поспішаючим, з котеням на руках. Ігорь не був упевнений, але схоже, що і мама відчувала щось подібне, тому що на пам’ятнику, крім фотографії батька в повний зріст, на зворотному боці, художник на її прохання зобразив пусту дорогу і машину на ній, що мчиться назустріч заходу сонця. Поховали кота на виїзді з міста в молодому тоді сосновому лісі. Хоч з того дня пройшло вже не одне десятиліття, і від могилки залишився лише ледве помітний горбочок, Ігорь добре пам’ятав місце і кожен раз, проїжджаючи повз, незмінно звертав туди, щоб постояти кілька хвилин, віддаючи данину пам’яті багаторічному улюбленцю.

Що казати, безсумнівно, члену сім’ї, зі смертю якого пішла ціла епоха його життя. Епоха дитинства і юності. Ще раз глянувши на фотографію і сумно усміхнувшись нахлинутим спогадам, Ігорь взяв зі столу ноутбук, витер тильною стороною долоні вологі очі і вийшов з кабінету. Вдома Ігоря вже чекали. Всі були в зборі. Приїхала мама, брат з сім’єю, кілька близьких друзів. Коли всі зібралися в великій кімнаті, брат з племінниками урочисто внесли коробку і вручили йому. Всі зааплодували, а племінники хитро усміхаючись, попросили вгадати, що там.

Домашні і друзі знали про захоплення Ігоря комп’ютерними іграми, і він, думаючи про це, почав перераховувати. – Крутий джойстик, кермо для гонок? – Вгадав? Племінники, сміючись, заперечно покрутили головами і відкрили коробку. Ігорь глянув і буквально повалився на передбачливо підсунутий кимось стілець. Спогади дитинства знову пронеслися в голові, і несподівані сльози самі потекли з очей. А він і не соромився їх. У коробці сиділо кошеня, точнісінько як те, яке колись подарував йому батько. Сіре, пухнасте, з білими шкарпетками на лапках. Спогади хвилею накрили його. Тато, Бурчик… Тоді, в дитинстві Ігорь годинами розмовляв з котом, довіряючи йому свої дитячі таємниці, радості і печалі. У хлопчика було стійке відчуття, нібито він розмовляє з живим батьком. Принаймні він його чув.

У цьому Ігорь був в таємниці упевнений і потім, навіть ставши вже дорослим. А кіт дивився на нього осмисленим, майже людським поглядом і тихенько, заспокійливо муркотів.

Тепер вже його донька-підліток, повертаючись зі школи, першим ділом йде на кухню, звідки через хвилину долинає її невдоволений голос. – Що це у Бурчика мисочки порожні?! – Кис-кис, малюк. – Іди сюди, зараз я тебе нагодую. А котейка, буквально недавно з’ївши свою порцію корму, запивши його свіженьким молочком, хитро поглядаючи на Ігоря, швидко перебирає лапками на кухню на поклик своєї маленької господині.