Connect with us

З життя

Добро, яке повернуло моє життя: записка від бездомного

Published

on

Василий Ткачук — моє ім’я, і я мешкаю в Тернополі, де тихі води Серету віддзеркалюють небо Західної України. Я ніколи не вважав себе святим. Так, міг поступитися місцем у тролейбусі, допомогти бабусі донести сумки, переказати кілька гривень на благодійність — але не більше того. У кожного з нас є межа, за яку ми рідко переходимо, межа, де закінчується наша доброта. Але тієї вечірньої години щось у мені змінилося, і я ступив далі.

Повертався додому після виснажливого робочого дня. Холод пробивав до самих кісток, мокрий сніг хлюпав у черевиках, а в голові була лише одна думка — швидше дістатись додому, заварити міцний чай і загорнутися в плед. Біля маленької кав’ярні на розі я побачив його — бездомного. Він сидів на шматку картону, згорнувшись від холоду, закутаний у брудний, пошарпаний плащ. Поруч стояв порожній пластиковий стаканчик — німий крик про допомогу, який ніхто не чув. Люди поспішали повз, відводячи погляд, неначе його й не було. Я майже пройшов повз, але зупинився. Чому? Можливо, через його погляд — втомлений, згаслий, але з якоюсь глибокою, безнадійною покорою долі.

— Хочеш їсти? — несподівано для самого себе запитав я. Він повільно підняв голову, подивився з недовірою, ніби перевіряв, чи це не насмішка, і кивнув: «Так… якщо нескладно». Я зайшов у кафе, замовив велику піцу з сиром і чашку гарячої кави. Поки чекав, дивився через скло на нього — самотню постать у загустілих сутінках. Повернувшись, простягнув їжу. Його губи здригнулися у слабкій усмішці: «Дякую», — прошепотів він, приймаючи коробку тремтячими, посинілішими пальцями.

Я вже повернувся уходити, але він раптом покликав мене: «Зачекай!» — і, полізши в кишеню, дістав зім’ятий клаптик паперу, складений у чотири. «Візьми», — сказав він, простягаючи мені. «Що це?» — здивувався я. «Просто… прочитай потім». Я сунув записку в кишеню і пішов додому, майже забувши про неї. Згадав лише ввечері, перевдягаючись у домашній одяг. Розгорнув папірець — букви були нерівні, але чіткі: «Якщо ти це читаєш, значить, у тобі є добро. Знай: воно до тебе повернеться». Я перечитував ці слова раз за разом. Вони були простими, майже банальними, але щось у них зачіпало, немов гачок, що чіпляє душу.

Наступного дня, проходячи повз ту ж кав’ярню, я невільно шукав його очима. Та картон був порожнім — він зник. Минуло кілька тижнів, історія почала стиратись з пам’яті, розчиняючись у сірості буднів. А потім пролунав дзвінок у двері. На порозі стояв чоловік у охайному одязі, з підстриженим волоссям і знайомими очима. «Не впізнаєш?» — запитав він з легкою усмішкою. Я розгубився, копирсаючись у спогадах, але він підказав: «Ми зустрілися біля кав’ярні… ти купив мені піцу того вечора». І тут я зрозумів — це був він, той самий бездомний, тепер перетворений, живий.

«Я знайшов роботу, — почав він сяючи. — Зняв кімнату. А ще наважився попросити допомоги у старого друга, і він витягнув мене з цієї безодні». Я дивився на нього, не знаходячи слів: «Це… неймовірно». Він кивнув: «Я прийшов подякувати. В той вечір я був на дні. Хотів здатись, просто замерзнути там, на картоні… Але твоя доброта дала мені іскру. Я зрозумів, що ще можу боротись». Його голос тремтів від емоцій, а в мені розливалося тепло, дивне, незвичне. «Дякую тобі», — повторив він, міцно потиснувши мою руку. Двері зачинились, а я стояв, дивлячись у порожнечу, і раптом збагнув: один маленький вчинок може стати для когось порятунком.

Тепер я часто думаю про той вечір. Про мокрий сніг, про його очі, про записку, яка досі лежить у шухляді стола. Я не герой, не святий — звичайна людина, яка просто не пройшла повз. Але його слова виявились пророчими. Добро повернулося до мене — не грошима, не славою, а відчуттям, що я живу не даремно. Він, цей безіменний чоловік, подарував мені більше, ніж я йому — віру в людей, у себе. Не знаю, де він зараз, але сподіваюсь, що в нього все добре. А та піца і кава стали для мене символом — нагадуванням, що навіть у холодний вечір можна запалити чийсь світ. І цей світ, можливо, колись освітить і твою дорогу.

Click to comment

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

чотири × 4 =

Також цікаво:

З життя46 хвилин ago

«Ты нам не родня»: почему я не стала пускать её в дом

«Ты нам не семья»: почему я не пустила золовку в свою квартиру На кухне Марина жарила пирожки, когда раздался резкий...

З життя47 хвилин ago

Моя мама віддала мою собаку в притулок без мого відома: “Краще заведи дитину!

Це сталося після п’яти років шлюбу. Ми з чоловіком вирішили трохи перепочити та поїхали в невелику відпустку в Карпати —...

З життя49 хвилин ago

«Моя машина – мої правила: свекруха встановлює межі»

«Це моя машина, і я сама вирішую, кому її давати!» — вигукнула свекруха. Ми з чоловіком, Олегом, молода сім’я, нашому...

З життя52 хвилини ago

Тобі не огидно дивитися на себе?” — чоловік пішов ночувати в іншу кімнату, поки я не “навела лад

“Мені огидно дивитися на тебе в такому вигляді” — чоловік пішов спати в іншу кімнату, поки я не “приведу себе...

З життя2 години ago

Моя мама віддала мою собаку до притулку без мого відома: «Чому ти ще не завела дитину?»

Сьогодні, перегортаючи сторінки свого щоденника, згадала той біль, який відчула рік тому. Після п’яти років шлюбу ми з чоловіком вирішили...

З життя2 години ago

Все життя мене принижували, а тепер змушують доглядати за хворою матір’ю

Я невже так і прожила все життя, як тінь у родині, а тепер вимагають, щоб я доглядала за хворою матір’ю…...

З життя2 години ago

«У нас дитина, давай поміняємося кімнатами…» — як дружина брата хотіла витіснити його з простору

Ця історія трапилася з моїм другом, з яким ми разом вчилися в університеті. Його звуть Олесь, йому всього двадцять два,...

З життя2 години ago

Сможет ли отец троих детей избежать дома престарелых? Воспитание проверяется в старости!

Василий Кузьмич никогда не предполагал, что его золотые годы пройдут в уютном, но всё же казённом заведении для пенсионеров где-то...