З життя
«Більше не дзвони, я зайнята!» — крикнула я. І мама замовчала…

«Не дзвони мені більше, мамо, я зайнята!» — крикнула я в слухавку. І мама більше не подзвонила…
Мене звати Ксенія Лебедєва, і я живу в містечку Вилкове, де дзвіниця стоїть посеред Дунаю, наче німе нагадування про минуле. Цього дня я не зможу забути. «Не дзвони мені більше, мамо, я зайнята!» — випалила я у телефон, люто кинувши слухавку. Тоді мені здавалося, що я в своєму праві. Робота тиснула, як прес, строки палали, нерви були натягнуті до межі. Мамині дзвінки — її вічні «Ти поїла? Як справи? Не втомилася?» — виводили мене з себе. Я задихалася від її турботи, не вистачало повітря, щоб просто жити своїм життям. У той момент я хотіла лише одного — тиші.
І мама замовкла. Не подзвонила ні в той день, ні наступного, ні через тиждень. Спершу я навіть не помітила — занадто занурилася у свій хаос. Мене тішила ця порожнеча: ніхто не лізе з дурними запитаннями, не нагадує, що я сама собі не господиня. Я була вільною — так мені здавалося. Минуло два тижні. Одного вечора, сидячи на самоті з чашкою холодної кави, я раптом усвідомила: чому її голос не звучить в моїй голові? «Образилася? Гордість заграла?» — подумала я, кинувши погляд на телефон. Ні пропущених дзвінків, ні повідомлень. Порожнеча.
Я зітхнула і вирішила набрати її сама. Гудки йшли один за одним, але відповіді не було. «Ну звісно, раз я її відшила, тепер вона мене ігнорує», — фиркнула я, роздратована її впертістю. Наступного дня подзвонила знову — і знову тиша. В грудях защемів холодний комок. А якщо щось трапилося? Перед очима з’явилися її слова, сказані колись тихо, з теплом: «Я завжди буду поруч, якщо захочеш поговорити». А якщо вона більше не може бути поруч? Серце стиснулося від жаху.
Я кинула все — роботу, справи, плани — і помчалась до неї в село під Вилкове, де вона жила останні роки. Відкриваючи двері її дому своїми ключами, я відчувала, як кров стукає у скронях. Всередині було тихо — мертва, гнітюча тиша. Я покликала: «Мамо?» — голос тремтів, але відповіді не було. Вона лежала на ліжку, стискаючи телефон у закляклих руках. Очі закриті, обличчя спокійне, наче вона просто заснула. Але я знала — її більше немає.
На тумбочці біля ліжка стояла чашка чаю — холодна, неторкана, як символ її самотності. Поруч лежав старий альбом. Я відкрила його тремтячими пальцями — на першій сторінці було моє дитяче фото: я, маленька, сиджу на її колінах, а вона посміхається, обіймаючи мене. Сльози застилали очі, в горлі став ком. «Коли це сталося? Дзвонила вона мені востаннє? Хотіла попрощатися?» Я схопила її телефон — руки тремтіли, як у лихоманці. Останній набраний номер — мій. Дата — той самий день, коли я крикнула їй піти з мого життя. Вона послухалася. Більше не подзвонила.
Тепер дзвоню я. Щодня, щоночі. Набираю її номер, слухаю нескінченні гудки, сподіваючись на диво, якого не буде. Тиша в слухавці ріже глибше за ніж. Я уявляю, як вона лежала одна, стискаючи телефон, як чекала мого голосу, а я відштовхнула її — грубо, безжально. Робота, стрес, справи — все це, що здавалося важливим, провалилося в безодню, залишивши мене з порожнечею, яку нічим не заповнити. Вона лише хотіла турбуватися про мене, а я бачила в цьому тягар. Тепер я розумію: її дзвінки були ниточкою, що тримала нас разом, а я сама її обірвала.
Я ходжу по її дому, торкаюся її речей — старої ковдри, потертої чашки, альбому з фотографіями, де ми щасливі. Кожна дрібниця кричить про те, що я втратила. Мама пішла, не попрощавшись, бо я не дала їй шансу. Моя остання фраза — «Не дзвони мені!» — стала її вироком і моїм прокляттям. Я кричу в порожнечу, кличу її, але чую лише відлуння своєї провини. Вона більше не подзвонить, а я не перестану дзвонити їй — у надії, що десь там, за межею, вона простить мене. Але тиша — мій вічний відповідь, і з нею я тепер живу, несу цю біль, як важкий хрест.
