З життя
На старість залишилася сама, хоча виховала трьох синів…

Виховала я п’ятьох дітей, віддала їм всю свою душу, здоров’я та сили, не зважаючи на власні бажання. Це було тридцять років тому в маленькому селі під Полтавою, де кожен день був боротьбою за їхнє щастя. Зараз мої сини та дочки роз’їхалися світом, мають свої родини, а я залишилася сама, споглядаючи порожнечу, яку вони залишили по собі.
З дочками у мене зв’язок міцний, як сталь. Вони навідуються до мене, привозять смаколики, допомагають по господарству, наповнюють мій дім теплом і сміхом. Усі свята ми святкуємо разом — вони знають, як я сумую в самотності, як мене тисне тиша. Мій дім великий, місця вистачає всім, і я завжди чекаю їх з розкритими обіймами. Але сини… Вони ніби чужі. Наче я їм не мати, а випадкова тінь з минулого. Я розумію, у них є свої дружини, діти, клопоти. Але як же можна так легко забути ту, що подарувала тобі життя?
Коли мій чоловік, Іван, звернувся до них і попросив приїхати полагодити дах, вони відмахнулися, як від настирливої мухи. Дім заливав дощем, вода капала прямісінько на підлогу, а ми з Іваном віддали останні копійки пенсії чужим робітникам, щоб врятувати своє гніздо. Сини навіть не поцікавилися, як ми впоралися. Вони не дзвонять, не пишуть. Навіть у день народження, коли чекаєш бодай слова, хоч крихту поваги до старості, від них — гробова тиша.
Не думаю, що їхні дружини налаштовують їх проти нас. Схоже, це їхній власний вибір — забути про старих, відмахнутися від нас, як від непотрібного тягаря. Я придивлялася до невісток — усі троє, на перший погляд, добрі, розумні жінки. Але сини завжди виправдовуються роботою, справами, вічною зайнятістю. А що, дочки не працюють? В них немає сімей? Чому ж вони знаходять час приїхати, обійняти, привезти продукти, а сини з їхніми дружинами навіть онуків не покажуть, не дадуть порадіти їхнім дзвінким голосам?
Зараз нам з Іваном потрібна допомога, як ніколи. Здоров’я руйнується, мов старий дім під вітром, а сини відвернулися, наче ми для них померли. Дочки з чоловіками возять нас по лікарнях, платять за ліки зі своєї кишені, привозять їжу, гріють душу турботою. А хлопці, яких я ростила, годувала з ложечки, вчила жити — вони кинули нас на милість долі.
Два роки тому середня дочка, Оля, потрапила в жахливу аварію. Тепер вона прикована до інвалідного візка і, замість того щоб допомагати нам, сама потребує догляду. Старша, Марина, поїхала торік до Канади за кращим життям — її можна зрозуміти, але вона далеко, і я залишилася без її підтримки. Вона пропонувала найняти доглядальницю, але я відмовилася, мало не розплакавшись від образи. Я народила п’ятьох дітей, щоб у старості чужа жінка витирала мені сльози і варила суп? Це нагорода за всі мої жертви?
Одна з невісток, дружина молодшого сина, якось зауважила, що нам варто продати дім і переїхати в будинок для старих. «Там вас нагодують, за вами доглянуть, і ніхто не буде в претензії», — сказала вона з холодною усмішкою, ніби йшлося про старі меблі, а не про живих людей. Як у неї язик повернувся таке сказати? Я ледь не задихнулася від обурення. Так, ми старі, але не безпомічні! Ми ходимо, думаємо, живемо — просто сили вже не ті, і здоров’я підводить щодня. Ми не вимагаємо багато — лише крупиці уваги, трохи тепла від тих, кого виховували з любов’ю.
І ще раз я переконалася: ближче дочок нікого немає. Вони — моя опора, мої ангели, що не дозволяють мені впасти у прірву самотності. А сини… Нехай Бог їх судить. Я віддала їм усе — здоров’я, молодість, безсонні ночі, а у відповідь отримала лише порожнечу і байдужість. Невже я заслужила, щоб на старості мене забули ті, заради кого жила?
