З життя
Я виростила трьох синів, але на старість залишилася непотрібною…

Виховала я п’ятеро дітей. Віддавала їм усе своє життя, не шкодуючи ні сил, ні здоров’я, не зважаючи на власні бажання. Це було тридцять років тому, в маленькому селі під Полтавою, де кожен день ставав боротьбою за їхнє щастя. Тепер мої сини і доньки роз’їхалися по світу, завели свої сім’ї, а я залишилася одна перед порожнечею, яку вони за собою залишили.
З доньками у мене зв’язок міцний, як сталь. Вони приїжджають до мене, привозять гостинці, допомагають по господарству, наповнюють дім теплом і сміхом. Ми разом відзначаємо всі свята — вони знають, як тяжко мені жити у самотності, як обтяжує мене тиша. Мій дім великий, місця вистачає всім, і я завжди чекаю їх з розкритими обіймами. Але сини… Вони немов сторонні. Ніби я не мати їм, а випадкова тінь з минулого. Я розумію, у них свої дружини, діти, турботи. Але як можна просто так викреслити ту, яка дала тобі життя?
Коли мій чоловік, Іван, зателефонував їм і попросив приїхати полагодити дах, вони відмахнулися, наче від нав’язливої мухи. Дім заливало дощем, вода капала прямо на підлогу, а ми з чоловіком віддали останні копійки пенсії чужим робітникам, аби зберегти наше гніздо. Сини навіть не поцікавилися, як ми впоралися. Вони не дзвонять, не пишуть. Навіть у день народження, коли чекаєш хоча б слова, хоча б краплину поваги до старості, від них — гробова тиша.
Не думаю, що їхні дружини налаштовують їх проти нас. Здається, це їхній власний вибір — забути про старих, відмахнутися від нас, як від непотрібного тягаря. Я придивлялася до невісток — усі троє ніби-то добрі, розумні жінки. Але сини вічно посилаються на роботу, на справи, на вічну зайнятість. А що, доньки не працюють? У них немає сімей? Чому ж вони знаходять час, щоб приїхати, обійняти, привезти продукти, а сини з їхніми дружинами навіть онуків не покажуть, не дадуть порадуватися їхнім дзвінким голосам?
Зараз нам з Іваном потрібна допомога як ніколи. Здоров’я руйнується, наче старий дім під вітром, а сини відвернулися, наче ми для них померли. Доньки з зятями возять нас по лікарнях, платять за ліки зі своєї кишені, привозять їжу, гріють душу турботою. А хлопчики, яких я ростила, годувала з ложки, вчила жити — залишили нас напризволяще.
Два роки тому середня донька, Оля, потрапила в страшну аварію. Тепер вона прикута до інвалідного візка, і замість того щоб допомагати нам, сама потребує догляду. Старша, Марина, поїхала минулого року в Канаду за кращим життям — її зрозуміти можна, але вона далеко, і я залишилася без її підтримки. Вона пропонувала найняти доглядальницю, але я відмовилася, мало не заплакавши від образи. Я народила п’ятеро дітей, щоб на схилі днів чужа жінка витирала мені сльози та варила суп? Це чи нагорода за всі мої жертви?
Одна з невісток, дружина молодшого сина, якось сказала, що нам слід продати дім і перебратися в будинок для літніх людей. «Там вас нагодують, за вами доглядатимуть, і ніхто не матиме претензій», — промовила вона з холодною усмішкою, неначе йшлося про старі меблі, а не про живих людей. Як у неї язик повернувся таке сказати? Я мало не задихнулася від обурення. Так, ми старі, але не безпомічні! Ми ходимо, думаємо, живемо — просто вже не ті сили, і здоров’я підводить щодня. Ми не вимагаємо багато — лише дрібку уваги, трохи тепла від тих, кого ростили з любов’ю.
Знову переконалася, що ближчими за доньок нікого немає. Вони — моя опора, мої ангели, які не дають мені впасти в прірву самотності. А сини… Нехай Бог їх судить. Я віддала їм усе — здоров’я, молодість, безсонні ночі, а у відповідь отримала лише порожнечу і байдужість. Невже я заслуговую, щоб на старість мене забули ті, заради кого я жила?
