З життя
«Ненависть за маскою родинної близькості»

Мене звати Оксана Петрівна, мені 32 роки. Я у шлюбі вже чотири роки, але кожен день нашого спільного життя затьмарений однією особою — моєю свекрухою. Її звуть Ганна Іванівна. І я досі не розумію, як можна бути настільки дволикою, удаваною, а водночас зображати з себе праведницю.
Віч-на-віч вона посміхається, хвалить мої страви, зовучи мене «розумницею», захоплюється моїм виглядом. Але потім… Потім від сусідки, родичів чи знайомих я чую, як вона шепоче за моєю спиною: мовляв, я «негідниця» для її сина, погана господиня, що спеціально не народжую дітей, а його «причарувала через вигоду». Що таких, як я, «треба тримати подалі».
Чому? Бо я розлучена. Так, колись у 18 років я вийшла заміж за однокласника. Наші родини дружили, весілля було яскравим — сукня, квіти, фотографії. А далі — побут, сварки. За п’ять місяців ми розійшлися. Це була дитяча помилка, не більше. Я навіть не вважаю той шлюб серйозним — скоріше кумедним епізодом юності.
Але для Ганни Іванівни я — «попсована», «другої ґатунку». Вона навіть відмовляла мого чоловіка одружуватися зі мною:
— Подумай, сину, — казала вона. — Ти молодий, перспективний, а вона вже з минулим. Найди собі дівчину без історій.
Та мій чоловік — не мамин синок. Не послухав. Одружилися. Я наївно сподівалася, що після весілля вона зміниться. Помилилася.
Формально вона лишається «чемною». Дзвонить на свята, інколи приносить банки з квашеною капустою, ситні пироги чи борщ із салом. Я завжди ввічливо кажу:
— Дякую, Ганно Іванівно, але нам це не потрібно. Ми таке не їмо.
У відповідь чую:
— Та це ж мій синок з дитинства так любив! Я його годувала, як справжню людину!
Так годували, що в нього з юності шлунок хворіє. Я году його легкими стравами, тушкованими овочами, а ви знову тягнете копчене та солоне. Потім дивуєтеся, чому він уникає ваших застіль.
Я людина пряма. Одного разу не витримала:
— Ганно Іванівно, годі. Ви доросла, а поводитесь як здивована дитина. Я поважаю вас як матір мого чоловіка, але не збираюсь терпіти брехню за спиною.
Після цього вона зникла на місяць. Але потім знову почала дзвонити. Говорити про серіали, сусідів, погоду. Я відповідала односкладово. Чесно? Мені нудно. У нас немає спільного. Лише плітки та нарікання.
Я перестала піднімати слухавку. Чоловік знає. Не втручається. Він мене любить, але це його мати. Я не вимагаю від нього обирати.
Я хочу лише спокою. Щоб мене не чіпали. Не лізли у душу. Не грали роль «добренької». Хочеш бути щирою — будь. Не хочеш — йди геть.
Я не ображаю, не нав’язую своїх правил. Але й не дам себе ображати. Хіба це не справедливо? Хіба я не маю права захищати свій світ — навіть якщо це стосується свекрухи?
