З життя
«Тридцять років під материним крилом: коли турбота стає загрозою»

«Чоловікові тридцять, а він досі під маминим крилом… І це руйнує нашу родину»
Коли ми з Дмитром одружились, власного житла в нас не було. Його батьки — заможні львів’яни, запропонували оселитись у їхній просторий трикімнатній квартирі. Тоді це здавалось логічним рішенням: свекруга Галина Петрівна виглядала привітно, зі свекром Іваном також ладили.
А потім народилась Софійка. І відтоді все почало змінюватись. Повільно, непомітно, але невблаганно. Тепер я певна: життя під одним дахом із родичами чоловіка — це пастка. Особливо коли твій чоловік — їхній «золотий синок», якому тридцять, а він навіть чашку сам собі не налить.
Дмитро — хірург. Працює на межі сил, часто вночі. Я це розумію. Але його байдужість до доньки мене вбиває. Він майже не проводить із нею часу. Навіть у вихідні ховається у кімнаті з телефоном або йде «по справам», аби не гратись, не годувати, не розмовляти з дитиною.
Коли я прошу його про дрібничку — купити сиру, посидеть з донечкою поки прийму душ — він просто звертається до мами:
— Мам, допоможи, будь ласка…
І вона, наче солдат на команді, кидається виконувати:
— Звісно, сину, ти ж так втомився…
Він втомився. А я, виходить, ні. Хоч прокидаюсь щоночі, годуйкою стаю, гуляю, прасую, прибираю. А він навіть не чує дитячого плачу — спить у сусідній кімнаті. Бо «йому заважає шум». І коли він, не розплющуючи очей, бурчить: «Заспокой її вже, нарешті!» — мені хочеться ридати від безсилля.
Мовчу. Бо поряд дитина. Бо немає сил сваритись.
Найстрашніше — не його холодність. А те, як свекруга його виправдовує. Для неї він — ідеал чоловіка, найкращий батько. «Він же годує родину! Ти мусиш його берегти!» Наче я тут тінь, додаток до їхньої ідеальної родини.
Я намагалась говорити з нею:
— Галино Петрівно, ви самі робите його безпорадним. Якби не бігли на кожний клич, він би навчився турбуватись про нас.
— Що ти мелеш? — обурено відсікає вона. — Такий чоловік — мрія! Це тобі треба вміти його розуміти.
Дивлюсь на неї й не впізнаю ту мудру жінку, якою колись захоплювалась. Тепер бачу матір, що не може відпустити дорослого сина й сама перешкоджає йому стати справжнім чоловіком.
А йому й не треба змінюватись. Навіщо? Мама все вирішить, дружина потерпить.
Я певна: якби ми одразу жили окремо, все було б інакше. Навіть у бідності, але чесно. Вчились би ділити обов’язки, розуміти один одного. Він би зрозумів, що родина — це не лише заробіток, але й присутність. А зараз… Зараз він навіть не бачить проблеми.
Відчуваю себе зайвою в цьому будинку. Ніби я — тимчасова няня, покоївка. А вони — справжня родина. Мати й син. А донька — їхня лялька.
Більше не можу. Втомилась від його ухилянь, від постійного втручання свекруги. Від відчуття, що я — невидима.
Знаю: вихід один — виїжджати. Найняти хоч найменшу квартирку. Нехай важко. Зате з’явиться шанс побудувати справжню родину, де чоловік — партнер, а не «мамин синок».
Залишився останній крок — сказати йому: «Вибирай: ми чи вона». Бо якщо обере матір — значить, ніколи не був готовим до сім’ї.
А я? Я готова боротись. За себе. За Софійку. За життя без масок і чужих сценаріїв. І зроблю це. Дуже скоро.
