З життя
«Коли зникли всі, вона згадала про нас… Та запізно»

Ми з Олексієм разом вже понад десять років. Побралися, коли мені було двадцять п’ять. Чоловік мій не єдиний у родині — в нього двоє старших братів, обидва давно влаштовані: сім’ї, робота, власні хати. Отже, як кажуть, «у повному порядку». Їхня мати, Валерія Семенівна — жінка твердого характеру, не з тих, що шукають чиєїсь підтримки. Сама виховала трьох синів і ніколи ні перед ким не схиляла голови.
Від перших днів нашого шлюбу я відчувала, що свекруха ставиться до мене з якоюсь особливою неприязню. Відверто нічого не казала, але її ставлення читалося в кожному погляді, у кожній мовчанці за святковим столом, у кожному її «не помітила». Я намагалася не звертати уваги. Думала: може, не відповідаю її очікуванням, або вона просто не хотіла відпускати наймолодшого сина від себе.
Адже Олексій був її опорою. Після того, як старші сини завели власні родини, він залишився з нею — допомагав по господарству, супроводжував до лікарів, вирішував справи. А тут з’явилася я. І його життя змінилося.
Я дуже хотіла стати для неї рідною. Готувала її улюблені страви — борщ із пампушками, запіканку з яблуками, запрошувала на свята, дарувала вишиті серветки чи коробки цукерок. Навіть намагалася називати її «мамо», та слово зав’язувалося в горлі. Вона була холодною, віддаленою, ніби завжди тримала мене на відстані, і я почувалася самотньою серед її родини.
Коли в нас з Олексієм народився син, Валерія Семенівна почала частіше завітати. Та радість тривала недовго: незабаром онуків їй подарували й старші брати чоловіка, а інтерес до нашого хлопчика згас. На свята вона їздила до них, дзвонила їм, а про нас згадувала в останню чергу. Найболючішим для мене було те, що вона жодного разу не привітала мене з днем народження, поки Олексій не нагадував. Жодного дзвінка, листівки, повідомлення. Спочатку боліло, потім змирилася. Не всім судилося мати другу матір.
Минали роки. Жили скромно, без розкоші, та й без біди. З’явилася донька. Олексій працював, я доглядала за дітьми. Свекруха маячила десь на узбіччі нашого життя — та сама відчуженість, ті самі рідкі візити. Ми не ображалися, але й не нав’язувалися.
Рік тому помер свекор. Його смерть стала важким ударом для Валерії Семенівни. Вона ніби зів’яла, втратила блиск. Лікарі виписали ліки, заговорили про депресію. Мовляв, вік і страждання. Старші сини приїхали раз, привезли продуктів — і зникли. Мабуть, сподівалися, що вона «сама якось впорається». Ми навідувалися — нечасто, та частіше за інших.
Ось і перед самим Новим роком вона несподівано запросила нас святкувати до неї. «Дуже хочеться, щоб ви були поруч», — сказала. Я здивувалася, та погодилася. Людина в скруті, хай і далека, але все ж частина нашої родини.
Я готувала вечерю, нарізала салати, ставила на стіл гаряче, поки вона лежала на дивані й зітхала. Питала, чи приїдуть інші діти
