З життя
Коли діти покинули дім, а він захотів собаку… Таємниця, яка змінила все

Коли діти виросли й покинули рідний дім, чоловік захотів завести собаку… Та правда, яку я приховувала, змінила все
Після того, як наш молодший син одружився й остаточно оселився з дружиною, будинок раптом оповила неприродна тиша. Кімнати, що колись дзвеніли від сміху, розмов, кроків і хляпання дверей, тепер здавались безмежними й порожніми. Ми з чоловіком Остапом залишилися самотні. Дві чашки на столі. Дві подушки на дивані. І відчуття, ніби час застиг на місці.
— Може, візьмемо собаку? — несподівано промовив він одного вечора, вдивляючись у віконне скло. — Хай якесь життя в домі буде…
Я відчула, як серце стиснулося. Цієї пропозиції чекала, та боялася почути. Остап завжди мріяв про пса, особливо коли діти були малі. Тоді не було ні часу, ні грошей, ні можливостей. А зараз — свобода, простір, тиша… і його невгамовна туга.
— Остапе, любий… — я поставила чашку з чаєм й обережно глянула на нього. — Я розумію тебе. Дуже. Та… ти ж знаєш, у мене алергія на шерсть. Навіть пів дня не витримаю з твариною в домі…
Він відірвав погляд від вікна й обернувся до мене:
— Читав, що є гіпоалергенні породи. Лабрадудлі, пуделі… Може, принаймні подивимось?
Я зітхнула. Він роками носив цю мрію в серці. Та для мене це було не каприз — з дитинства я не переносила тварин. Навіть у автобусі чи на вулиці, пройшовши повз собаку, починала хрипіти, свербіли очі, опухав ніс. Не раз потрапляла на крапельниці, випадково торкнувшись одягу, вкритого вовною.
— Остапе, не хочу руйнувати твої мрії. Та ти ж знаєш, який ризик. Якщо це спровокує напад, може дійти до лікарні. А навіть якщо й ні — жити у постійній напрузі… — я замовкла, ковтаючи сльози. — Просто боюся.
Він підійшов і обійняв мене.
— Пробач. Не подумав. Мені просто нестерпно самотньо без дітей. Гадав, якщо буде пес, це скрасить пустку…
— Може, знайдемо інший шлях? Разом. Хіба обов’язково когось заводити, щоб відчувати тепло? Може, дарувати його іншим?
Наступні дні ми шукали варіанти. Я пропонувала волонтерити, курси, подорожі, він — завести рибок, хом’яка, навіть папугу. Та ніщо не торкалося серця так, як мрія про собаку.
І от, одного разу за вечерею Остап сказав:
— А якщо спробувати стати волонтерами у притулку? Не вдома
