З життя
Несподіваний приїзд… та правда, яку навіть уявити не могла

Я приїхала до доньки без попередження… і побачила те, що б краще ніколи не бачити
Інколи здається, що щастя — це коли твої діти здорові, щасливі, мають власні родини. Я завжди вважала себе щасливою: у мене був люблячий чоловік, доросла донька, гарні онуки. Грошей було обмаль, але в домі панували гармонія та любов. Чого ж більшого треба?
Соломія вийшла заміж рано — їй ледь виповнився двадцять один, а її чоловікові — тридцять з гаком. Ми з батьком не заперечували: чоловік статечний, з роботою, власною оселею. Не якийсь марець, а господар. Він узяв на себе всі витрати на весілля, організував подорож до Карпат, засипав доньку дорогими подарунками. Родичі ахали: «От пощастило Соломії, наче зійшла зі сторінок казки».
Справді, перші роки все грало. Народився онук Андрійко, потім онучка Злата, переїхали у більший дім, навідувалися до нас. Але згодом я помітила: Соломія мовчазнішає. Рідше сміється, відповідає односкладово, твердить, що «все добре», але в очах — порожнеча. Материнське серце не помиляється.
Одного ранку я більше не витримала. Подзвонила — мовчать. Написала — прочитано. Вирішила: поїду. Нехай буде сюрприз. Скажу, що сумувала.
Коли я з’явилася на порозі, донька здивувалася. Не зраділа — збентежилась. Очі відвели вбік, поспішила до кухні. Я обійняла онуків, прибрала, приготувала обід. Залишилася на ніч. Ввечері, коли діти поснули, її чоловік Дмитро повернувся пізно. На піджаку — світле волосся, від нього пахло парфумами, яких у нас не було. Він ледве торкнувся губами її щоки — вона мовчки відвернулась.
Опівночі я прокинулась, пішла в кухню за водою. Через відчинені двері на балкон почула: «Скоро, кохана… вона нічого не знає». Я стиснула келих, аж пальці побіліли. Вітер вив у вікна, але це не заглушило біль у грудях.
Вранці я взяла Соломію за руки: «Ти ж знаєш?» Вона здригнулася, наче опіклась, і прошепотіла: «Мамо, не втручайся. У нас усе гаразд». Але я не стрималась. Розказала про волосся, парфуми, розмову. Вона, наче заучений урок, повторювала: «Ти усе неправильно зрозуміла. Він добрий батько. Гроші є. А кохання… воно ж минає».
Я сховалась у ванній, щоб не ридати. В той момент здалося — я втрачаю не лише зятя, а й дитину. Бо вона живе не з ним, а поряд. Зі страху втратити зручне життя. А він… він грає на цьому.
Того ж вечора я не витримала. Коли Дмитро повернувся, сказала прямо: «Я знаю». Він навіть не заперечував.
— Ну і що? — знизав плечима. — Я не кидаю сім’ю. Платню рахунки. Вона згодна. Тобі ж краще не лізти у наші справи.
— А якщо я розповім їй усю правду?
— Вона її знає. Просто ігнорує. Їй так легше.
Це був удар. Додому їхала потягом, наче в пітьмі. Серце боліло від безсилля. З одного боку — дорослі люди, їхній вибір. З іншого — моя дитина, яку я годувала, пестила, захищала. А
