Життя на власних умовах

ка немає.

Оксана зітхнула. Вона згадала, як колись мріяла подорожувати, малювати, писати вірші. Але завжди казала собі: «Коли донька виросте, коли іпотека закінчиться, коли вийду на пенсію…» І ось тепер цього «коли» не буде.

— Ви знаєте, — сказала вона дідусю, — я зрозуміла одну річ.

— Яку ж? — зацікавився старий.

— Що не варто чекати «потім».

Вона піднялася з лавки, випрямила плечі.

— Вибачте, але мені треба йти.

— Куди ж ви?

— Жити.

Вона усміхнулася справжньою, щирою посмішкою, вперше за багато років.

Додому Оксана прийшла іншою. Вона не стала кричати, не почала звинувачувати чоловіка. Просто спокійно сказала: «Я піду». Він навіть не спробував її зупинити. Потім дзвонила доньці, не просила допомоги, не плакала. Просто сказала: «Я люблю тебе. Але тепер я буду жити для себе».

Вона продала свої речі, забрала заощадження й купила квиток на той самий круїзний лайнер, про який говорив дідусь. Там, серед океану, під теплим сонцем, вона малювала, писала вірші і сміялася.

Шість місяців пройшли. Потім ще три. Потім рік.

Лікарі тільки розводили руками.

А Оксана жила. На повну. Без «потім».

Коли одного разу вона сиділа на палубі, спостерігаючи, як сонце торкається води, їй стало злегка холодно. Вона закрила очі.

І не прокинулася.

Але на її обличчі була усмішка. А в руці — аркуш із віршем:

*«Я зрозуміла — життя не чекає.
Воно минає, як пісок у руках.
Тому сьогодні, не завтра, не потім —
Я обіймаю його. Просто так».*

**Кінець.**