З життя
Я ЗАЛИШИВ СІМ’Ю, АЛЕ НЕ ЗА СВОЄЮ ВОЛЕЮ — ХИТРІСТЬ СИНА ЗМІНИЛА ВСЕ

Я покинув родину, але не за власним бажанням — синівська хитрість змінила все
Мені сорок один, і ще недавно я вважав себе звичайним чоловіком з гідним життям: робота, дім, дружина, двоє дітей. Ми з Олесею прожили у шлюбі більше десяти років. Спочатку все було як у казці: кохання, пристрасть, взаєморозуміння. А потім, як то часто буває, прийшла повсякденність. Життя пішло за інерцією, кожен день копіював попередній. Були й близькість, й розмови, але всередині я відчував себе пусткою.
Я почав розуміти, що гублю себе. Поряд із Олесею я вже не відчував себе чоловіком — сильним, бажаним. Ніби перетворився на тінь, на безволю меблеву деталь. Це відчуття втягувало мене в безодню. І ось одного разу я зійшов зі шляху. На роботі, у бухгалтерії, працювала жінка на ім’я Марта. Довго вона посміхалася, жартувала, ловила мій погляд. І одного вечора я наважився — запросив її на вечерю. Так все й почалося.
Парадокс у тому, що після початку роману з Мартою мої стосунки з дружиною ніби ожили. Між нами спалахнула пристрасть, ми почали проводити більше часу разом. Але було вже пізно. Я закохався. По-справжньому. Марта була не просто коханкою — вона стала моєю співбесідницею, моїм дзеркалом, моїм віддушищем. З нею я знову почував себе чоловіком. Ми були на одній хвилі. Але жити на два боки було нестерпно.
Усю цю ідилію зруйнував мій шістнадцятирічний син Тарас. Хлопець не дурний, але зіпсований. Усе йому треба: брендовий одяг, дорогі гаджети. Одного вечора, коли я повернувся від Марти, він підійшов до мене з невинним виглядом:
— Тату, ти ж був не на роботі? Ти був із Мартою, так?
Я спробував відвернутися, але він дістав телефон. Фото. Я й Марта в кав’ярні, у таксі. Повний набір доказів. Я занімів. Він спокійно сказав:
— Мені байдуже, з ким ти спиш. Але мама про це не дізнається. А якщо тобі не хочеться, щоб я їй розповів — переказуй мені гроші. На мої «потреби».
Я підкорився. Платив. Шантаж працював. Спочатку суми були невеликі — по сто-двісті гривень на тиждень. За мовчання. Але потім він розгулявся. І коли вимагав новий смартфон, я вибухнув. Сказав, що більше не дам ні копійки. Він погрожував — тоді мама все дізнається. І тут я зрозумів: годі. Я сам усе розповім.
Я підійшов до Олесі й у всьому зізнався. Розказав і про Марту, і про синові погрози. Вона слухала мовчки. Без сліз, без істерик. Лише кивнула. Вранці я зібрав речі й пішов до Марти. Дружина не заважала. А Тарас лишився з нічим: я пішов, гроші припинилися, мати — у люті, і тепер йому доведеться самому розбиратися із власною нахабністю.
Не вважаю себе святим. Я зрадив. Але в цій історії я не єдиний винний. Моя помилка — це втеча. А от син… Він обрав зраду. І за це заплатив. А я? Я хоча тепер живу по-справжньому, не брешу ні собі, ні іншим.
