У подруг та колишнього нові стосунки, а я все ще самотня роками

Усі подруги влаштували особисте життя — навіть колишній знайшов собі пару. А я роками живу сама.

Мені тридцять. І, чесно кажучи, це зовсім не найщасливіший період мого життя. Час минає, а я досі не можу вирватися з замкнутого кола самотності. Вже майже п’ять років минуло з того часу, як ми розлучилися з чоловіком. Здавалося б, ціла вічність, але я все ще сама.

Іноді ловлю себе на думці, що найкращі роки висипаються, як пісок крізь пальці. Я зустрічаю їх не в обіймах коханої людини, не серед галасу ранкового сніданку, не під дитячий сміх — а в тиші, де чутно лише тикання моїх тривожних думок. Парадокс, але в університеті я була тією самою — першою красунєю факультету, з натовпом шанувальників. Тоді здавалося, що вибір партнера — лише справа смаку. А тепер? Навіть тіні минулого не лишилося.

Мої колишні залицяльники давно оселилися — у когось уже й по дві дитини. Навіть ті дівчата, яких я колись вважала «непримітними», давно одружені й викладають сімейні світлини з відпочинку. А я? Неначе застрягла десь між «ще не пізно» і «вже нікому не потрібна».

Подруг майже не лишилося. Одні поринули у світ дитячих вистав і гуртків, інші — у нескінченні розмови про чоловіків, побут і ремонти. У наших світах все менше спільного, і з кожною зустріччю ми стаємо один для одного чужими. На дні народження мене запрошують із ввічливості, а я йду — тому що більше нікуди.

Я пробувала. Серйозно пробувала. Купила абонемент у спортзал — думала, може, хоч там з кимось познайомлюся. Сподівалася, що тренажери — це не лише про здоров’я, а й про нові знайомства. Нажаль. У кращому випадку — ввічлива усмішка біля дзеркала.

Потім відважилася на крайній крок — зареєструвалася на сайті знайомств. Думала, ну скільки можна боятися? Може, справа в мені? Але й там мене чекало розчарування. Здебільшого — чоловіки, що шукали миттєвих розваг. Або ті, що відверто чекали, що я почастую їх вечерею в кафе. Або… запрошували «на каву» вже з першого повідомлення. Прямота? Ні. Грубість і повна відсутність поваги.

А якщо і траплявся хтось із ознаками пристойності, то на побачення приходила людина, яка не мала нічого спільного з фото в анкеті. Або з обличчям, або з розумом, або з віком. Я почала боїтися цих зустрічей. Мені хотілося рівного, зрілого чоловіка. А не чергового недоросля, якому потрібна нянька, а не партнерка.

Минуло три роки таких спроб. Іноді здавалося — краще б я не розлучалася. Хоч і розумію: тоді було важко, і причин для розставання вистачало. Але він, мій колишній, влаштував своє життя. Молода дружина, незабаром народиться дитина. А в мене — тиша. Пустота. Заздрість, за яку мені соромно. І біль. Тому що я досі нікого не знайшла, а відчуття власної непотрібності стало моїм постійним фоном.

Я відчуваю, як мої комплекси почали мене душити. Перестала вірити, що гідна любові. Опускаю очі, коли бачу щасливі пари. Мені здається, що я — проклята. І ніхто не зніме з мене цього закляття самотності.

Я не знаю, що робити. Як вирватися з цього замкнутого кола? Як знову повірити, що я — не одна з багатьох, а та, яку можна покохати? Що ще не все втрачено?

Може, ви підкажете… Бо в мене вже не лишилося ні сил, ні віри.