З життя
Я не можу забрати свою дитину від бабусі: що робити?

Мою подругу Дар’ю останнім часом навіть не впізнати. Вона ніби примара себе колишньої — засмучена, безпорадна, з очима, повними тривоги. Я, як близька людина, знаю причину — її власна мати не хоче повертати їй рідну доньку. Так, це звучить дивно, майже неймовірно, але життя жорсткіше за будь-які слова.
Все почалося шість років тому. Тоді Дар’я переживала важкий розлучення. Чоловік виявився справжнім тираном — контролював кожен крок, рився у телефоні, влаштовував сцени ревнощів навіть через колег. А одного разу… ударив. Тоді Дар’я, не роздумуючи, схопила дворічну Софійку й втекла. Поки він був на роботі, вона зникла — без грошей, без плану, але з величезнім страхом за себе й доньку.
Тоді Дар’я повернулася в рідне село під Житомиром, де жила її мама. Часи були складні — грошей бракувало жахливо. Тоді й прийняли, здавалося, розумне рішення: Дар’я поїде до Києва заробляти, а донечка тимчасово залишиться з бабусею. «На пару місяців», — казали вони. Але місяці перетворилися на роки.
Дар’я працювала, як кінь. Без відпочинку, без вихідних. Знімала кімнатку, відмовляла собі в усьому, але регулярно надсилала гроші — на їжу, одяг, все для Софійки. Навідувала доньку раз на місяць, а то й рідше, бо їздити було далеко, а роботи — чимало.
Минуло шість років. Софійці вже вісім, вона в другому класі. І все це її виховувала бабуся. Любить її — це беззаперечно. Дівчинка звикла до неї, до дому, до звичайного побуту. Але в Дар’ї все змінилось: тепер у неї стабільна робота, гарна зарплата, орендована квартира й — головне — поруч чоловік, який готовий прийняти Софійку як свою, бути їй батьком, створити справжню родину.
Дар’я давно мріяла, що, як тільки стане на ноги, забере доньку. Так і домовлялися з матір’ю — ніби як тільки все налагодиться, вона поверне дівчинку доїхати. І ось цей час прийшов. Але мама раптом передумала.
Спершу попросила почекати до кінця навчального року — мовляв, чи варто міняти школу посеред року? Дар’я погодилася. Але прийшло літо, і замість зборів та прощання бабуся сказала:
— Софійці добре в мене, на селі, на свіжому повітрі. А в тебе — духота, бетон і чужорідний чоловік у хаті. Я не впевнена, що це безпечно.
Дар’я намагалася пояснити, що чоловік надійний, турботливий, що він любить її і готовий стати батьком для доньки.
— Та ви ж навіть не розписані! — відповіла мати. — Я не можу віддавати онуку людині, про яку нічого не знаю. Раптом він такий самий, як твій колишній?
А коли Дар’я твердо заявила, що забирає доньку, мати пішла ва-банк:
— А я не певна, що ти взагалі можеш забезпечити їй гідне життя. Нехай доведе, що справді здатна. Тоді, можливо, й віддам.
У Дар’ї ніби земля з-під ніг пішла. Шість років вона працювала, стиснувши зуби, відмовляла собі в усьому, аби колись знову стати справжньою матір’ю — не на папері, а в житті. А тепер… тепер її право бути матір’ю ставлять під сумнів.
Чоловік, з яким вона живе, сказав прямо:
— Ти маєш усі юридичні права. Просто поїдь і забери дитину. Ніхто тобі не завадить. Ти ж не позбавлена батьківських прав, не судима, не п’єш. То чого боятися?
Але серце Дар’ї розривається. Вона не хоче війни з матір’ю. Не може просто вихопити Софійку, як речі з валізи. Адже дівчинка теж любить бабусю. А мати… мати справді допомогла тоді, коли виходу не було. Хіба подяка за це — не причина бути терплячою?
Але терпіння закінчилося. І боляче від того, що її вибір тепер — між серцем і розумом, між донькою і матір’ю, між минулим і майбутнім.
А як би вчинили ви? Чи варто прислухатися до страхів матері, яка боїться за онуку? Чи Дар’я має повне право нарешті стати справжньою мамою — щодня, а не лише по вихідних?
Адже дівчинка вже велика. І, можливо, вона сама мріє, щоб мама нарешті стала не просто гостею, а частиною її щодення. Але вирішувати, на жаль, доведеться дорослим. І як зробити це, щоб не зруйнувати все — Дар’я поки не знає…
Справжня родина — це коли любов не тільки в серці, а й у вчинках. А іноді найважче — не забрати, а відпустити, коли це потрібно.
