Нескінченні пошуки роботи: як зять перетворився на тягар для нашої родини

Зять вже більше півроку без роботи, сидить на нашій шиї, а дочка його ще й захищає.

Серце болить, коли бачиш, до чого дійшла сім’я, коли дорослі люди не хочуть брати відповідальність за своє життя. Нещодавно посварився з донькою, і все через зятя — він уже восьмий місяць ніде не працює і навіть не намагається щось змінити. А моя Оленка… за нього заступається. Каже, мовляв, соромно йти на будь-яку роботу з його досвідом і освітою. А ось сидіти на шиї у батьків — це, певно, не соромно.

Два роки тому вони одружилися. Все було гарно, по-людськи. Ми, батьки з обох сторін, допомогли купити квартиру — склалися порівну. Вони самі робили ремонт, тоді обоє працювали, грошей вистачало. Так, витрачали не завжди розумно, але ми не лізли – дорослі, нехай самі вчаться.

Півроку тому народився онук. Ми, звісно, зраділи — яке щастя! Та разом із радістю прийшли й проблеми. Донька пішла у декрет, а майже одночасно зять залишився без роботи. Заощаджень — нуль. Вони звернулися по допомогу, ми з жінкою, звичайно, не відмовили. Свати теж підключилися. Все — від колиски до ліжечка — купили ми. Оленка отримує копійки, зять шукає роботу… вже восьмий місяць.

Він обіцяв, що це тимчасово, що скоро знайде гарне місце та поверне борги. Ми й не вимагали віддавати, аби тільки на ноги встали. Та час іде, а нічого не міняється. Ми з жінкою вже втомилися. Невже так важко влаштуватися хоч кудись — на склад, у кур’єри, куди завгодно? Але зять вважає, що «не панська це справа». А донька йому підтакує.

Недавно не витримав і вилив їй усе, що думаю. Кажу: він — чоловік, батько, має годувати сім’ю. А він лежить на дивані й чекає, поки зорі стануть правильно, і з’явиться вакансія його мрії із зарплатою у вісімдесят тисяч. А ми з жінкою тим часом працюємо до сьомого поту, щоб вони не голодували.

Донька образилася. Звинуватила мене в жорстокості, сказала, що я не розумію їхньої ситуації. Мовляв, якщо він влаштується «куди попало», то не вистачить ні грошей, ні часу на співбесіди, а ще він буде втомлений, злий. А їй це навіщо? З дитиною, каже, і так важко.

Слухав я її і відчував, як у грудях закипає злість. Коли це молодь почала вважати, що батьки зобов’язані утримувати не лише їх, а й їхніх дітей? Ми з жінкою виростили її без допомоги бабусь і дідусів, самі працювали, самі справлялися. І не чекали, що хтось прийде і вирішить наші проблеми. А вони… влаштувалися зручно.

Поговорив із сватом. Той теже незадоволений, каже, син щораз частіше скаржиться на втому, але навіть пилососа в руки не бере, не кажучи вже про роботу. Ми домовилися: годі. Час закручувати кран. Ніяких продуктів на тиждень, ніяких підгузків за наші гроші. Вирішили заздалегідь, хто що купує — не більше мінімуму.

Може, це й звучить суворо. Так, це наші діти. Та хіба любов — це безмежне потурання? Хіба справжня турбота — це дозволяти їм деградувати? Вони самі повинні зрозуміти, що сім’я — це праця, а не вічні канікули.

Якщо їх зараз не штовхнути, то через рік вони опиняться у ще гіршому становищі. Він і далі чекатиме ідеальної пропозиції, а вона — повторюватиме, що «все правильно». Але житимуть вони вже не на своїй шиї, а на нашій. І без найменшого сорому.

А ще ж і онукові приклад подають. Хіба так можна?