З життя
Зять без роботи більше півроку, а ми забезпечуємо його з дочкою

**Щоденниковий запис**
Не можу мовчки спостерігати, як руйнується наша родина через байдужість дорослих людей. Сьогодні знову посварився з донькою, і причина — мій зять. Восьмий місяць він сидить без роботи й навіть не намагається це змінити. А Олена? Вона його захищає! Каже, що йому соромно йти на першу-ліпшу роботу з його досвідом і освітою. А от сидіти на нашій шиї — це, мабуть, не соромно.
Два роки тому вони одружились. Все було гарно, по-людськи. Ми, батьки з обох боків, допомогли з квартирою — зкинулись навпіл. Вони самі робили ремонт, тоді обоє працювали, грошей вистачало. Може, тратили не завжди розумно, але ми не втручалися — дорослі люди, нехай вчаться.
Півроку тому народився онук. Ми, звісно, зраділи — яке щастя! Та разом із радістю з’явилися й проблеми. Олена пішла у декрет, а майже одночасно зять втратив роботу. Заощаджень — нуль. Вони звернулися по допомогу, ми з жінкою, звичайно, не відмовили. Свати теж підключилися. Все — від коляски до ліжечка — купили ми. Донька отримує копійки, а зять шукає роботу… вже восьмий місяць.
Він обіцяв, що це тимчасово, що скоро знайде гідну посаду та поверне борги. Ми й не вимагали — лише б на ноги стали. Але час іде, а ситуація не змінюється. Ми з дружиною вже втомилися. Невже так важко влаштуватися хоч кудись — на склад, у кур’єри, куди завгодно? Але зять вважає, що це «не його рівень». А Олена йому підтакує.
Не витримав і вилив душу. Кажу: він — чоловік, батько, повинен годувати родину. А він лежить на дивані та чекає, поки зірки стануть правильно і з’явиться вакансія його мрії із зарплатою у сто тисяч. А ми з жінкою працюємо без відпочинку, щоб вони не голодували.
Донька образилася. Довела, що я не розумію їхньої ситуації. Мовляв, якщо він піде «куди попало», то не вистачатиме ні грошей, ні часу на співбесіди, й взагалі — він буде втомлений і злий. А їй це навіщо? З дитиною, каже, і так тяжко.
Слухав її й відчував, як росте злість. Коли це молодь почала вважати, що батьки зобов’язані утримувати не лише їх, а й їхніх власних дітей? Ми з дружиною виростили її без допомоги бабусь і дідусів, самі працювали, самі справлялися. А вони… влаштувалися зручно.
Поговорив із сватом. Той теже незадоволений — каже, син часто скаржиться на втому, але навіть пилососа в руки не бере, не кажучи вже про роботу. Домовилися: годі. Пора перекрити кран. Ніяких продуктів на тиждень, ніяких підгузків за наші кошти. Купуємо лише мінімум і тільки те, про що попередньо домовилися.
Може, це й звучить жорстко. Так, це наші діти. Але хіба любов — це безкінечне потурання? Хіба справжня турбота — дозволяти їм деградувати? Вони самі мають зрозуміти, що сім’я — це не відпустка, а постійна праця.
Якщо зараз їх не штовхнути, через рік буде ще гірше. Він так і чекатиме ідеальної пропозиції, а вона — повторювати, що «все правильно». Тільки житимуть вони вже не на своїй, а на нашій шиї. І без найменшого сорому.
А який приклад вони подають онуку? Хіба так можна?
**Життя — не чекання на диво, а дії.**
