Моя мати хвора, а я не відчуваю жалю: вона цього заслужила.

Сьогодні до мене знову постукало питання, на яке в мене нема відповіді. Моя мати тяжко захворіла, а я до цього абсолютно байдужа. Вона заслуговує на це.

У нашому під’їзді живе літня жінка на ім’я Марія Іванівна. Завжди була доброю сусідкою, готова підставити плече в будь-якій ситуації. Коли мати захворіла, саме Марія Іванівна приходила до нас, доглядала за нею, коли я була на роботі, навіть прибирала в хаті. Завдяки її турботі мама почала одужувати.

Але потім сама Марія Іванівна раптом злягла. Лікарі сказали, що стан серйозніший, ніж здавалося, і її забрали до лікарні. За всі роки я була певна, що вона самотня — ні дітей, ні родичів у неї нема. Та виявилося, що є й син — важлива людина в великій фірмі, й дочка — власниця успішного бізнесу, є й онуки. Всі живуть у достатку. Але за всі ці роки жоден з них навіть не заглянув до старої матері.

Коли Марію Іванівну госпіталізували, її донька з’явилася — зібрати речі за списком лікаря. Я зустріла її на сходах, запропонувала допомогу, розповіла про свій досвід догляду. Та її відповідь мене приголомшила:

— Це мене не стосується. Я привезла те, що велів лікар, більше нічого не треба. Нехай ще подякує, що я взагалі приїхала.

Я завмерла. Як можна так ставитися до рідної матері? Привезти речі й піти, навіть не поцікавившись її станом?

Щодня після роботи я ходила до лікарні, розповідала Марії Іванівні новини, намагалася підтримати. А потім поверталася додому й не могла викинути з голосу її доньку, її холодність.

Коли мати дізналася про це, сказала:

— Ти не знаєш, які у них відносини. Можливо, не просто так діти відвернулися.

— Але це ж її мати. Хай там що.

— Якби всі думали, як ти, світ був би кращим.

Ці слова змусили мене задуматися. Ми дійсно ніколи не знаємо всієї правди про чужі сім’ї, про болі, які вони носять у собі. Та як би там не було — як можна бути такою бездушною до людини, яка дала тобі життя?