З життя
Залишившись у старості наодинці: історія матері чотирьох дітей

Мати чотирьох дітей залишилася на старості зовсім сама
Матері́нство — найбільший щедрий дар і водночас найважче випробування. Ми віддаємо себе цілком — здоров’я, час, мрії, молодість… Але жодна з нас не знає, чи повернуть діти цю любов колись. Чи будуть поряд, коли прийде неміч? Чи приголуби́ть їх турбота, чи залишаться лише світлини, спогади та біль, який ніякі ліки не знімуть.
Ганна Миколаївна Коваленко все життя була як білка в колесі. Працьовита, терпляча, вирости́ла чотирі́х сама́, після того як чоловік загинув у ДТП. Тоді молодшій Олені ледве виповнився рік. Іншого чоловіка в її житті не було — не тому, що не пропонували, але серце було зайняте дітьми. Вони стали її світом.
Вона працювала без відпочинку: мила підлоги у школі, торгувала на ринку, в’язала на замовлення. Все для дітей. Собі не купувала нічого — носила одні й ті самі чоботи по п’ять зим, не пам’ятала про перукарні чи кіно. Уся її доля — щоб діти були ситі, одягнені, щоб здобули освіту.
Старша Наталя закінчила медінститут, потім поїхала до Німеччини — спочатку стажувалася, а потім оселилася там назавжди. Вийшла заміж, народила двійко. Тепер у неї власний будинок, свої клопоти. Ганні лише іноді кидає фото у Вотсапі або відкритку на свято. Рідко дзвонить. «Мамо, не зараз, дуже зайнята». Але Ганна не нарікає. Пишається, хоч і по-своєму.
Два сини — Олег і Юрій — живуть у Львові. Місто недалеко, але відстань тут ні до чого. Дзвонять раз на місяць, в гості не їздять. «Робота», «іпотека», «діти заклопотані». Вона дізнається про їхнє життя зі браних слів сусідів або Фейсбуку. Не скаржиться. Головне — щоб у них усе гаразд.
Молодша Оля жила з мамою довше за всіх. Але після школи, інституту, вийшла заміж і переїхала до Одеси — там у чоловіка була бабу́сина квартира. Ганні було боляче: адже Оля завжди була найближчою. Зате вона дзвонить частіше… Хоча і в її голосі чути: поспішає, біжить, живе вже своїм.
Ганна вже давно не виходить з двору. Серце шкодить, ноги пухнуть, тиск скаче. В магазин ходить ледве, готує щось просте. Частіше їй помагає стара подруга Марія Петрівна — вона й до лікаря супроводжує, і ліки приносить, і «швидку» викликала, коли стало зовсім погано.
Діти… Вони ніби є, але їх ніби й нема. Ганна не звинувачує їх. Може, вона сама їх такими зробила — самостійними, відчуженими. Не навчила просити допомоги, бо сама все життя справлялася сама.
Недавно Оля пропонувала забрати матір до себе, але її чоловік був рішуче проти: «Тісно, незручно, старим треба в пансіонат». Слово за слово — і тема закрилася. Ганна не наполягала. Не хотіла бути тягарем.
Тепер її дні однакові. Ранок — молитва, пігулка, чашка кави. Потім телевізор наосліп, в’язання, полив квітів. І знову тиша. Іноді — дзвінок від Марії, візит медсестри. І що́вечора — надія. А раптом завтра хтось приїде? Постукає у двері, принесе паляни́цю, сяде поруч, візьме за руку…
Іноді вона бере старий альбом. Там — її діти. Маленькі, смішні, кохані. Там — вона молода, гарна, з о́чима, повними світла. Там — життя, яке вона віддала без залишку.
Ганна не сердиться. Не нарікає. Лише шепоче:
— Я їх усіх люблю. Завжди чекатиму. Поки серце б’ється — сподіватимусь.
І лише Богу відомо, скільки ще днів їй судилося чекати — і чи побачить вона колись усіх своїх дітей за одним столом.
